ЧАСТИНА ІІ 

2.

22 квітня їй виповнилося 24 роки. Кшиштоф не привітав її з Днем народження, адже вони вже місяць, як були розлучені. Здається, він був щасливим з іншою жінкою. Та й, зрештою, скільки можна чекати її повернення? На розлучення він прийшов з нею – симпатичною блондинкою, пишнотілою, але з миловидним обличчям.

Любов стояла до нього профілем, її видовжені пальці швидко підписали розлучення, вона повернула голову і м’яко йому всміхнулася, потім підійшла і подякувала за все:

-            Кшиштофе, я напевно не стала тобі берегинею роду, але ти колись мене зрозумієш… Ти завжди мене розумів, коли, звісно, не ревнував… Але ж ти завжди ревнував!

-            Будь щасливою!

-            Дякую. І ти пізнай ціну щастя!

-            …

Любов не почула його відповіді.

Зрештою, вона раділа тому, що розлучення пройшло безболісно для них обох. Раділа його успішним новим стосункам і вірила, що все зробила правильно. Їхнє знайомство було випадковим, вона б навіть могла назвати його «тролейбусним». Він дивився на неї прямо й уважно, не відводячи ні на мить свого погляду, немов зачарований її вродою, і це змусило посміхнутись. Мабуть, настрій тоді був такий – сприятливий для знайомства. Вона щойно закінчила університет і вже рік як працювала в різних місцях, спершу вчителем у сільській школі, але пізніше влаштувалась рекламним агентом в одному з міських видавництв - і саме тоді в неї з’явились перші проблеми з роботою. Самостійне життя виявилось ще складнішим, ніж навчання в університеті. Вона ще студенткою щиро заздрила в душі тим, хто умів поєднати навчання з роботою, і вже заробляв самостійно на свої кишенькові витрати. Для неї ж найважливішою роботою було саме навчання. Воно виснажувало не лише часовими рамками занять, які починались о 8-20 ранку і тривали до 16 години дня, а й різноманітністю людських енергетик, подій, вимог і обов’язків.

Маючи покладистий характер, вона ще в школі звикла подобатись вчителям своєю старанністю та умінням швидко реагувати на виклики і запити шкільного життя. Але тут, в університеті, її ніхто не знав, і доводилось щодня виборювати своє право на власну свободу, принаймні, внутрішню, яку, як вона помітила ще одразу, вміло намагаються подавити з благородною метою надання студентові знань. Ніяка мета не виправдовувала засобів, серед яких пригнічення особистості людини, що зберігалось ще з радянських методів викладання у вузах, було необхідністю для самоствердження авторитету викладацького складу. Добре розуміючи це, вона навчилась зрештою приховувати своє ставлення до усіх, хто миттєво розпізнавав в ній цю любов до свободи. Але любов до знань перемогла здолати усі труднощі на цьому шляху. Особливо коли настав момент для викладання неймовірно-цікавого для неї курсу «Література й музика», який читав відомий в місті оратор й мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв, Анатолій Ковалинський. Він подобався їй своєю незбагненністю. Він немов проростав зі свого ж таки курсу «Література й музика», немов був привидом тих незліченних книг, які перечитав на своєму життєвому шляху, і немов був тим грамофоном, який все ще грає чергову оперу Верді. Слова й ноти вплелися в його ходу і погляд сизо-блакитних очей. Він завжди світився цією красою музики і літератури. Жив самотньо, не маючи дружини й дітей. І напевно, більш порядної й скромної людини в тому місті неможливо було б знайти. Любов захопилась цим курсом, здала екзамен в Анатолія Миколайовича на відмінно, і ті останні три роки навчання в університеті провела практично бездоганно, весь час читаючи в бібліотеці книги та газети. І в такій же самотності, як і людина, що стала для неї зразком і натхненням філологічного світу, успішно завершила своє навчання, здобувши фах філолога.

Тому, коли Анатолій Миколайович після практичного заняття, в якому розповів студентам про Бетховена та його «Місячну сонату», попросив написати твір на тему про те, що таке самотність, вона написала, що самотнім неможливо бути, якщо слухаєш Місячну сонату. Але чомусь їй здалося, що щось змінилось в настрої її Маестро наступного заняття, він став, на її думку, зухвалим, і не вдало, не по-справжньому прокоментував те, що прочитав в цих творах, він не був сам собою… Може, його щось злякало? Правда? Він теж розумів, що обрав саме таку істинну самотність, яку вона описала в творі, адже це та самотність, коли вже не почуваєшся самотнім в обіймах «Місячної сонати», коли вже не почуваєшся самотнім в обіймах Рільке чи Єсеніна, у лабіринтах створених образів і чужих натхнень. Зрештою, недаремно ж він збирав ці всі книги, тисячі книг в маленькій двокімнатній квартирці, сотні платівок і дисків… Вона саме це намагалась йому пояснити: вона зрозуміла зміст його ВИБОРУ і повністю погоджувалась з ним. Чому ж він не повірив її щирості? Глибока й дивна рана, яку своїми необережними словами він наніс, навіть не усвідомлюючи, що вона це відчує, змусила її нанести удар у відповідь.

Але тільки одного вона не могла знати тоді. Її удар виявився сильнішим і фатальнішим. Може тому, що вона ще надто була молодою. А він був надто зболеним своїм вже на той час 65-літнім життям. Така величезна різниця у віці, і така сильна й невідворотня взаємність їхніх душ і така безнадійність – все це того дня нарешті вилилось в неймовірний за своєю трагічністю момент. Відразу ж після заняття Любов постукала в кабінет кафедри української літератури і підійшовши до Анатолія Миколайовича твердим і впевненим голосом попросила повернути їй твір. Згодом вона й сама дуже дивувалась, як же їй вистачило сміливості бути такою жорсткою. І чому він теж проявив таку мужність?! Він відразу ж відчув, що завинив перед нею, не повіривши її словам у творі, тому вона й стоїть перед ним, нависаючи своєю надмірною худорлявістю, невиспаними очима і голодним поглядом людини, яка прагне в житті понад усе лише одного - СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ! Вона прекрасно розуміла, що таку любов міг подарувати їй на всій землі лише один чоловік – ВІН САМ! І він це теж розумів, тому єдиний вихід, який був тоді можливий, це сказати їй прямо: я НЕ ВІДДАМ тобі цей твір.

Любов не відступала, але її погляд пом’якшав, адже вона в той момент відчула себе потрібною йому. Потрібною хоча б у цьому творі, в цих словах, в цьому, по суті, зізнанні в коханні до нього… Вона запитала все ще строго: «Чому?». І почула у відповідь те, що й мала б почути від людини, сповненої, насамперед, авторитету викладача, який змушений вести цю тяжку бесіду зі своєю студенткою: «Тому що я здаю всі ці твори в архів…».

Це прозвучало настільки дивно й банально, що вона не знайшлась з відповіддю. І нічого не сказавши, розвернулась і гримнула дверима кафедри. Так сильно, ніби цей гул дверей, що зачиняються, мав сколихнути ввесь світ довкола її власної біди!

Тяжка біда - незбагненність її любові до цього старшого чоловіка, усвідомлення того, що вона бачить свій ідеал чоловічої краси і благородності, і не може його навіть торкнутися, не може подарувати йому щастя у відповідь, не може наблизитись, сказати банальність, поговорити ні про що, не може просто подивитись йому у вічі і разом послухати бодай якусь невеличку пісню, але наодинці, де буде лише він, вона і їхня любов до Високого Мистецтва – це усвідомлення паралізувало її волю до будь-яких дій взагалі. Вона вперше зрозуміла, що смерть – це не помирання тіла, це коли в тебе назавжди забирають мрію. Бо вона нездійсненна.

І тоді вона благально пала ниць перед величчю цього почуття – перед Коханням. Сльози ринули з її очей і тяжкі схлипи не давали можливості зупинитись. Вона зрозуміла, що більше жодної миті не зможе залишатись цього дня в університеті, де за зачиненими нею дверима одного з кабінетів залишилась її мрія про щастя.

Вона знала, що могла б щасливо кохати лише його, і що тільки з нею він міг би відчути щастя. Але цьому не дано здійснитись. Тому що їй всього лиш 20, а йому вже 65. Тому що вона не знає, до чого прагнути, а він вже всього досяг. Тому що вона ще нічого в житті СВОГО не створила, а він вже здобув визнання й створив свій світ літератури й музики, бібліотеку свого життя. Він пожертвував власним щастям заради цього світу, а вона ще не знає, чим і як жертвувати, щоб створити бодай свій маленький острівок розуміння життя… Вона ще не знає нічого, а він вже пізнав увесь біль мистецтва. Саме це він хотів їй пояснити своїм саркастичним коментарем з приводу чогось такого незначного… якоїсь фрази, яку, можливо, вона й не розчула б добре, якби не думала про нього як про чоловіка, який втілює її ідеал. Вона відразу ж забула ту фразу… І могла б ніколи не влаштовувати йому такої дивної сцени, але інакше вона не уявляла, як жити з цим усім далі. Він повинен був зрозуміти не лише свою власну ідеальність, в якій жив спонтанно й невимушено, тому що створив себе таким чистим і досконалим, обираючи шлях істинної краси, але й її ідеальність в тому, що вона прагнула стати подібною до нього, знайти цю свою стежку у вічне. Так, він збагнув, що вона цю стежку неодмінно знайде, і колись впевнено рушить нею, і що його тиха молитва їй услід БУДЕ почута Богом. 

Але все це буде потім.

Ольга Ілюк. 2005-2013 рр.