Сьогодні воно прокинулося самотнім: не було ні корабля, ні вітру, ні вітрил. Сонце яскраво вилискувало в його скронях, затишно нашіптувало: я – світанок, ти теж - світанок... ти зі мною...

Гарно, що є світанок, - подумало море, - але де ж він? Куди поплив мій корабель?

Море роздивлялося в різні боки: праворуч, ліворуч, прямо, ще далі, попливло за горизонт, хвилі накочувалися одна на одну в пошуках сніжно білих вітрил.

Де він?

Ось тут, у цій бухточці, він бував найчастіше, замріяно погойдувався на хвилях, чекав, поки втішений капітан радів своєму невимовному щастю далекого мореплавця - вільного і надійного. Тут він бував найчастіше.

А за декілька сотень миль корабель полюбляв милуватися заходом сонця…

А той острів, мабуть, нагадував йому рай на землі. 

"Острів завжди був безлюдним, та без мого корабля видається ще самотнішим", - подумало море.

До вечора йому ставало все самотніше, з самих глибин виринало почуття болю, почуття непотрібного дня, у якому навіть спогаду про світанок не було – були лише спогади про колишні світанки, якими воно милувалось разом зі своїм неймовірної краси кораблем.

Немає.

Море не вірило... Воно збурилося, підняло всі потаємні сили свого єства і нахлинуло на береги островів та материків: 

"Де він? - запитувало, вдаряючись об тверді міцні плечі землі. - Де ти заховала його?" 

Та жоден берег не бачив ні уламків, ні самого корабля, ні навіть його капітана.

"Де він? - тужливо зібралося море в велику хвилю печалі. - Де він?" - хотіло запитати в океану, але хіба відповість мовчазне дно досконалості?

Море обурилося, продовжуючи свої пошуки. Вдивлялось у вікна осель рибалок, сподіваючись знайти хоча б уламок, щоб переконатися – немає більше корабля!

НЕМАЄ!

Та щось раптово призупинило важкі болісні хвилі – несподівано воно запримітило корабель у пляшці, точнісінько такий самий, як той, що завжди втішав самотнє море своєю появою.

ЦЕ ВІН?

     -   Дідусю, - промовив хлопчик до старого рибалки, - чому море плаче? Дивися, сльози на вікні.

-    Воно шукає свою „Блакитну мрію”.

-    А наш кораблик в пляшці теж так звуть.

Море з останніх сил нахлинуло вперед, щоб краще розчути розмову... Вікно з гуркотом розчинилося, прозора морська вода влилася плюскотом у темну кімнату і всього лиш однією краплею торкнулося пляшки, в якій жив тепер його корабель.

-         Дивися-но, торкнулося таки пляшки, ще любить його.

-         Кого, дідусю?

-         Корабель, мій корабель.

-         А чому твій?

-        Я плавав колись цим морем на „Блакитній мрії”, запливав у найрозкішніші бухти, бачив чарівні острови, я кидав якір, щоб помилуватися заходом сонця і завжди розмовляв з морем, відчуваючи його прихильну любов. Саме воно колись покликало за собою мою „Блакитну мрію” - тоді корабель немов ожив із пляшки, (цю його модель втілив мій батько, побудувавши його точнісінько таким же), і став справжнім величним кораблем, якому був потрібен справжній капітан. Так, я в той час ще був юнаком, в руках якого вже ожила його „Мрія” - батько навчав мене, як ним керувати, і згодом я поплив на ньому у мандри по щасливому морю... Я завжди дякував морю за цей подарунок - втілення моєї мрії капітана! Морю і батькові дякував! Якось одного разу море затихло в своєму таємничому спокої. Корабель на мирних хвилях відносило все далі й далі - до океану. Море не зчулося, не зчулася й моя «Мрія», і я, як нас віднесло в океанічні простори. Здійнялася буря, почалася боротьба стихій: океан так хотів поглинути море - воно не піддавалось… У цьому змаганні не було ні переможців, ні переможених: море залишилось морем, океан - океаном, і лишень мій корабель ...розбило... об рифи... Усе загинуло - тільки мене залишив живим холодний океан. Він викинув мене на берег. Мене одного. Я довго не міг повірити, що можу жити без своєї „Мрії” та без закоханого у неї моря. Але я знайшов тебе. Твоїх батьків теж поглинула стихія, а ти сидів на березі цього маленького поселення рибалок. Я полюбив твої темні оченята і став тобі рідним. І поклявся, що ніколи більше не вийду в море, бо залишати тебе самотнім я не хотів. Я боявся, що море забере мене у тебе так само, як океан відібрав у моря корабель, як відібрало море твоїх батьків...

-         Але ж це я попросив тебе створити кораблик у пляшці. Чому ти погодився?

-         Щоб потішити тебе.

-         І море?

-         І море.

-         А я теж попливу колись на „Блактиній мрії”?

-         Якщо вона оживе!

2004 р.

 

***

 

ПОЕЗІЯ: 

Біжиш собі по воді світла 

 

Посилання на сторінку з моєю поезією: 
http://olgailyuk.at.ua/load/1

 

http://olgailyuk.at.ua/publ/