Уривок з нового роману "ЗНАВЕЦЬ"

Розділ 6.

...

Того дня, 3 вересня, їй зателефонував директор Анатолій Крит і запросив на чергову творчу зустріч ввечері в суботу у маєтку під Чернівцями. Повідомив, що приїдуть й автори з Києва, з Франківська. Вона погодилась. Цей маєток подобався своєю охайністю, загорожений високим парканом, він ховав в собі розкішний триповерховий будинок, затишну веранду та велику альтанку, поруч з якою стояв камін, де смажили шашлики, та невеличкий став, де можна було ловити рибу і постояти на симпатичному місточку, з вирізьбленими кованими перилами.

Вероніка вже знала, що всі вдягають на такі вечірки зручний одяг, в якому можна легко забратися в невеликий човен та поплисти ставом, розглядаючи симпатичні берізки, сосни та граби довкола нього. Це справді було чарівне місце для творчих зустрічей, тому всі, хто міг, намагались прийняти запрошення. Особливо їй подобалось спілкуватись з однією кіцманською журналісткою, яка не пропускала жодної такої зустрічі, але ніколи не описувала їх для газет. Адже всі знали: це неформальні зустрічі, які потрібні для того, щоб познайомитись, розвивати творчий запал авторів, підкидати їм теми для дискусій, спонукати до філософських бесід та дискурсів.

Тетяна Олійник з Кіцманя виділялась відкритою вдачею. Невисокого зросту, з широкою та красивою усмішкою, але завжди неохайною зачіскою, готова була одразу й про все говорити зі своїм співбесідником, якого вибирала поміж іншими, як жертву на заклання, хоч насправді саме з нею ніколи не бувало нудно у бесіді. Вероніка знала, що Тетяна вміє опонувати і зробить це, як і завжди, із впертістю та шармом справжньої акули пера. Особливо вабило те, що вона знає майже все про всіх, але вміє тримати таємниці, якщо це вигідно їй особисто. А вигідно їй було, адже подати якусь серйозну проблему під соусом звичайних роздумів у своєму популярному блозі їй вдавалось набагато краще, ніж іншим, тому вона мала багато читачів, хоч ніколи не хизувалась цим.

Тетяна розуміла, що Вероніка ще в пошуку себе, і така гарна молода людина, як вона, не може вічно залишатись самотньою та нереалізованою в справжньому своєму покликанні. Їй хотілось вірити, що саме такі, як Вероніка стають попелюшками, чи то в особистому житті, чи в літературі. Виглядати завжди, як з обкладинки журналу, і не користуватись цим – для неї це було дико. Вона не раз підштовхувала її: «Піди на фото сесію, я тебе з фотографом познайомлю», але Вероніка лише віджартовувалась і настоювала на тому, що фотографії – не її захоплення.

• А яке ж тоді захоплення тебе може зацікавити? – запитувала вона під час кожної зустрічі, коли вони знову опинялись на улюбленому містку в маєтку директора видавництва.

Цього разу Вероніка виглядала вже не такою впевненою, але акуратний макіяж та власноруч зв’язана кофтинка під джинси, дуже личили їй. Вони по давній традиції майже одразу від’єднались від гурту, заявивши, що мусять трохи погомоніти, та пішли до мостику, де Тетяна, після загальних розпитувань, знову повернулась до улюбленої теми про ймовірні захоплення Вероніки. І от нарешті вона зізналась. Того дня вона вперше озвучила це: писати. Самій стати автором.

• Я хочу писати роман, але не знаю, навіщо. Який зміст у писанні? Як ти думаєш?
• У кожного автора по-своєму: сам процес подобається, незалежно від того, чи талант визнають, чи ні. Хтось цілеспрямовано прагне визнання, шукає способи розкрутки свого імені, дає гроші на піар, перетворює це в гру… А хто ідейний – пише для ідеї.
• Невже є зміст сьогодні у якомусь визнанні? Якщо проаналізувати, то виглядає це просто банально. Подумай, перебування в Інтернеті звичайного графомана робить з нього ледь не видатного поета, а книги видатних поетів западають пилом на бібліотечних чи домашніх полицях.  Ти ж знаєш, як легко можуть затролити якісний художній твір двоє-троє бездарних критиків, тим часом як посередню літературку назвати богемною і розкрутити до рівня «придбав, бо популярне». І популярним стає якраз те, що не варте уваги думаючої особи. Вже не кажучи про нудьгу самого читача, якого навіть геніальні шедеври не надто вражають, бо вони, бачте, написані класиками! А коментарі, до яких іноді вдаються недалекі люди! А їхні заздрощі! Вони можуть і не читати книгу, зате вважають своїм боргом висловити свій високоінтелектуальний стьоб над автором просто тому, що автор вдягнув не брендовий піджак, а звичайну футболку на Форумі читачів у Львові.
• То що тоді взагалі не писати? І не видаватись, Роня? – так Тетяна лагідно називала цю красиву дівчину.  
• Ні, і писати, і видаватись, але не прагнути визнання, яке приходить такою ціною і так насправді знецінює вартість самої докладеної письменником праці!
• Але якщо мовчатимуть про твір, не буде реакції – він не стане відомим, не отримає доступу до більшої кількості читачів, ніж просто невеличкий тираж в 200-300 примірників.
• Тоді він буде рідкісним твором. І автор, який не опускається до рівня само піару, значно впливовіше виділятиметься на фоні інших бездарів, які пнуться у великі літератори!
• Ти не зовсім права! Ти ж знаєш, що тепер віртуальний світ дуже сильно формує громадську думку і точку зору. Тому попіаритись у соцмережах, викликати на дискусію бездарних критиків для того, щоб постьобатись над їхніми примітивними припущеннями чи навмисними провокаціями – це і є заявити про себе, вказати їм їхнє місце! Ти ж знаєш, що у літературі інакше ніяк! І тоді літературна кар’єра просто не вдасться!
• Так я саме про це й говорю: не потрібно робити кар’єру в літературі такою ціною і в таких умовах, як це роблять окремі сучасні індивіди. Вони викликають скандали навмисно, зловживають моральними цінностями, кидають один в одного звинувачення, опускаються на рівень цих бездарних критиків, і насправді стають з ними в один ряд!
• Ні, Вероніка, не все так погано! Он глянь на Марію Матіос: написала людина талановитий твір – отримала визнання! Чому ти не згадуєш про неї?
• Я нічого не знаю про її шлях в літературі. Винятки є завжди, я не спорю. Але є стільки авторів, які пишуть критики на власні твори самі, намагаючись привернути увагу до себе. Це нормально?
• Не думаю. А що такі є?
• Є. Їх чимало, особливо серед сучасних відомих постмодерністів. Вони починали свою розкрутку з того, що писали про себе стьобні критики, бо легше на негативі прославились, ніж на позитиві. Потім свої ж коментарі ставили і викликали таким чином інших до дискусій. Про роман починали говорити, помічати, отже, купувати. Хіба це не шкодить авторові: така самопопуляризація ще й нечесним шляхом? 
• Чому шкодить?
• Бо він перестає писати щиро! Він шукає методи для нового витку інтересу біля своєї особи. Він пише не те, що хоче насправді, а те, що буде читабельним! А треба писати виключно те, що хочеш! Тоді воно залишає чудовий слід у душі: бо ти зберіг себе справжнім саме для того, щоб поділитись цим з іншими!
• Роня, ти надто моралізуєш все. Подумай, що таке сучасне мистецтво? Хіба воно не демонструє якраз епатаж, хіба воно не є справжнім саме в цьому бажанні зробити виклик усім, спровокувати людей на нові обрії мислення, захоплення, розвитку емоцій? Хіба не ці епатажі прикрашають зараз виставкові зали у Нью-Йорку та Парижі? Хіба не епатаж цікавить останні декілька століть всіх людей? Я справді не розумію, що ти хочеш сказати: не варто дискутувати з критиками чи не варто писати про якісь провокуючі речі? Чи ти пропонуєш мовчати на закиди бездарних критиків, щоб даремно себе не піарити і свій твір?
• Я пропоную не йти тим шляхом, яким ідуть останні декілька століть митців! Не потрібні митцям ні алкогольні вечірки, ні наркотичні оргії, ні ці салонні пафосні п’яні бесіди, ні ці критичні напади самозакоханості на фоні чужої байдужості до їхньої особи! Як вони не розуміють, що важливо якраз те, що вони роблять у момент творення, а не те, чи вони згодом отримають свої лаври визнання завдяки твору, чи ні! Важливо те, як вони збагачуються цим твором, важливо те, що вони віддали людям! Бо шукати натхнення у чарці, а потім завершити життя під плотом, я б навіть сказала під «плотом розчарувань» у всьому, особливо у славі, чи шукати свій шлях у наркотичних залежностях заради того, щоб побачити якісь нові шедеври, чи упиватись славою, а потім постфактум мучитись у судомах внутрішньої пустки, яка неодмінно приходить після аплодисментів, – це звичайне мародерство по відношенню до своєї психіки і свого життя! Вони стають мародерами по відношенню до свого таланту! Отже, що вони такого важливого можуть запропонувати іншим, якщо самі для себе вони – мародери власних душ заради визнання та аплодисментів? По великому рахунку, нічого! Бо той біль, який вони залишають людям у своїх творах, він був занадто напускний, і навіть маніпулятивний! А от що таке пізнати справжній біль, не з похмілля чи через ломку, а справжній, коли дійсно болить – і зуміти його втілити у картині чи у поезії, чи у фільмі – ось це і є мистецтво.   
• Значить ти закликаєш митців відмовитись від своєрідного «самознищення»? А як же тоді твоя фраза: від самовдосконалення – до самознищення?
• Я закликаю митців відмовитись від самодурства. Бо самовдосконалення і самодурство – це різні речі. Та й ця фраза моя, хоч і містить певну логіку, все одно не відповідає концепції природи життя: бо насправді все звучить дещо інакше: від розквіту – до в’янення.
• Ні, ти тут вже собі суперечиш: все ж таки, від самовдосконалення – до самознищення, адже що робити далі, куди йде людина після того, як досягає досконалості?
• Меж досконалості немає, і людина це пізнає якраз тоді, коли сходинка за сходинкою опиняється на інших висотах свого розуміння життя!
• Отже не до самознищення?
• Ні.
• А про що ми говорили до цього?
• Про те, навіщо писати?
• І як ти вважаєш: навіщо?
• Щоб краще себе пізнати. Щоб вдосконалитись. Щоб створити той світ, в якому легко повірити мрії, бо вона все ж таки збувається… Знаєш, я ніколи не граю в житті. Мені легше бути собою!
• Так. Ти права, для людини чесної легше залишатись собою. Бо піар, епатаж, розкрутка, коментарі в соцмережах – це все гра. Кожен дотримується своєї формули успіху, але якщо подивитись на результат, то згодом успіх таки зникає, тане… Залишається лише певний спогад про творчий чи біографічний шлях людини. Іноді той спогад не настільки хороший, як хотілося б мати. А іноді людина настільки багато бреше, вигадує, епатує, що й згадувати не хочеться. Хіба одним рядком, але, на жаль, негативним! А як ти думаєш, були колись митці, які себе не розкручували, і все одно отримали визнання, які просто якісно виконували свою роботу і залишились гарними людьми до кінця життя?
• Були. Я таких особисто знаю. Декілька було таких.
• І хто ж?
• Це якраз ті люди, які й досі живуть у моєму серці!
• Дивно! Навіть не знала цього. От і напиши про них! Не про вигаданих людей, а саме про них.
• Про них писати важко. Заважають ті справжні почуття, які в словах не передати.
• Добре. А якщо позитивна критика, якщо визнання заслужене. Що тоді?
• Тоді в якийсь момент автор стає заручником цього визнання, так само як і будь-який митець стає заручником тих завищених очікувань, які призвели до його визнання. Тобто спочатку можливо взагалі ніяких очікувань не було, адже не знали ні людину, ні її талант, але після визнання очікування стають непосильною ношею, тому дуже часто псується стиль, руйнується самоподача, з’являються «зіркові хвороби», і найгірше – це нудьга. Вершина досягнута!
• Не завжди. Я впевнена в тому, що усвідомлення очікувань з боку твоїх читачів чи прихильників чи фанатів, іноді навпаки призводить до нових вершин, ще кращих. Визнання дає орбіту для того, щоб побачити себе на ній в польоті! Людина процвітає в тому, що робить, і розвиває талант: виступи стають кращими, якщо це спів, картини – сильнішими, якщо це мистецтво, кіно ролі – цікавішими, якщо це кінематограф, книги – мудрішими і змістовнішими, якщо це література. Ти ж сама кажеш, що немає меж досконалості!
• Тільки в тому випадку, коли ця досконалість стосується вічності.
• Тобто?
• Чому творить митець? Бо він вірить у вічність свого витвору. Так само як і Бог вірить у нашу вічність, адже ми – ЙОГО творіння. І тому Він вірить, що ми все ж таки виберемо вічність, сповнену Його Благодаті й Любові, що ми підемо за Ним.
• А як бути тим, хто не вірить у Бога, але вірить у вічність?
• Той мусить розуміти, що якщо є вічність – то є і Бог!
• Ти як завжди категорична! А раптом людина ні у вічність, ні у Бога не вірить, а просто творить і насолоджується життям сповна?
• Тоді, боюся, нічого визначного вона не створить. А її насолода все одно рано чи пізно закінчиться.
• Ні. Зараз є приклади безліч людей, які чітко заявляють про свою атеїстичну позицію, але при цьому мають світове визнання свого таланту і воно цілком заслужене. Як тоді бути з ними? Їхня насолода закінчиться? Чому? Зате вони залишать незабутній слід після себе.
• Людина лише тоді творить по-справжньому: образ на сцені чи в романі, чи в картині, чи в кіно, коли вірить в те, що цей образ стає вічним. Що його згадають і  через сто, і через тисячу років! Отже, це все ж таки віра, а там, де є віра, там вже немає атеїзму. Бо навіть просто вірити в силу мистецтва – означає таким чином висловлювати свою любов до нього, і власне до тих, хто споживатиме плоди твоєї творчої праці. А хто вірить в красу та в любов до людей – той, по суті, вірить у вічність, бо це вічні цінності і незмінні. Вони несуть істину і відкривають двері у світ, за яким живе Бог.
• Ну ти й закручено мислиш! В такому разі не обов’язково вірити в єдиного Бога, а Його можна замінити просто любов’ю до мистецтва і до людей?
• Парадокс у тому, що якраз любові до людей найкраще навчав сам втілений Бог – Господь Ісус Христос. Чи визнає це митець, який має дар геніального артиста чи актора чи письменника, чи не визнає – справа його особиста. Взагалі, віра – це настільки інтимно. Просто я впевнена, що любити людей для кожного митця – це найскладніше завдання, бо якраз митці і талановиті люди найбільше піддаються нападкам з боку тих, у кого талантів немає. Як Моцарту простити Сальєрі? Просто для цього потрібно бути Моцартом!
• Так, це правда, сірих мишок ніхто не чіпає – їх просто не помічають. Дістають і  псують життя якраз таким добрякам, як Моцарт. Тут ти права. А в наш час дозволити собі бути Моцартом може лише справжній геній. Бо той, хто не захищається від нападків різноманітних тролів та бездарних критиків – неодмінно буде ними знищений ще на початку кар’єри. Це дійсно дилема: чи потрібно людині прагнути визнання. Іноді саме воно губить! Ти права, Роня! Але писати все одно треба. І ти права: мистецтво не повинно зводити з розуму і губити душі!
• Так, воно призначене для іншого! Щоб вказати людині двері до свободи духу і ті межі, в яких можна почуватись завдяки цій свободі щасливим! Ці межі важливі, бо вони окреслюють форму. А для кожного митця форма – це подача змісту, і щоб цей зміст став якомога яснішим – потрібно знайти свою ідеальну форму. Власне, усяке мистецтво і є пошуком цього ідеального винаходу, коли форма гармонує зі змістом і дає простір для уяви. Й іноді саме те, який зміст ми підбираємо і втілюємо в формі – виражає нас самих! Знаєш. У мене є запис у смартфоні на цю тему. Цікавий, хочеш, зачитаю тобі?

Тетяна погодилась. Видно, що Вероніка чи не вперше розмовляла з нею настільки відверто і на такі важливі теми. Тоді їй здалось, що в цієї красивої дівчини є дуже чітке уявлення про те, що таке творчість, і що вона може досягнути успіху, якщо захоче, в літературі. А їй буде приємно знати, що саме вона першою підтримала її та допомогла визначитись!

• А я точно тобі ще не набридла зі своїм філософствуванням?
• Ні, я лиш тепер починаю тебе краще розуміти. Читай,  я уважненько слухаю.

  Вероніка зачитувала, не поспішаючи: «Це страшно, коли твій зміст стає формою. Тому генії переважно нещасливі. Вони творять в постійному підсвідомому відчутті страху побачити в своєму творінні себе справжнього, свій внутрішній, таємний і глибинний зміст. З цього усвідомлення всі їхні біди і божевілля. В цьому незбагненна суть мистецтва – відчувати, як зміст перетворюється у форму, в якій ти найбільш точно зумів виразити все те, що хотів. І в цьому досягненні й полягає найбільша цінність та велич геніальності митця. Але саме тому й страшно. Саме тому, що твій зміст стає твоєю формою і перевершує тебе самого».

Мовчанка зависла на якусь мить над ними обома, немов якесь дивне відкриття вдалось відчути посеред цього літнього теплого вечора.

• Мені аж не віриться, що ти вмієш так писати. Але ти й говориш завжди дуже вишукано й стильно. Слухати тебе – одне задоволення! Мабуть, читати теж буде не менш цікаво! У будь-якому разі пиши. По-моєму, тобі є що сказати людям. 
• Так, але далі що? Написати і видати? Чекати критики чи не чекати? Організовувати зустрічі з читачами чи ні? Я думаю, що ще не знаю цих усіх відповідей. Думаю, кожен автор має право на те, щоб або стати відомим за життя, або не ганятись за визнанням і лаврами, а просто творити, поки є час.
• І це правда. Починай з найменшого. Розберись із темою і з натхненням. Не вічно ж тобі коректувати чужі тексти, якщо ти знаєш, що можеш писати не гірше!

Вероніка з вдячністю обійняла її за плечі і втомлена від цієї відвертої розмови, вирішила, що на сьогодні з неї досить. Вони повернулись до гурту, який в той час вже смакував смаженими яблуками, картоплею та стейками. Цей вечір тривав у звичній атмосфері доброзичливості. Не прийшов ні давній провокатор пан Веринда, який любив похизуватись черговим траншем з облдержадміністрації для своїх книжечок, ні його посіпака Всеволод, який всюди бігав за ним хвостиком, ні їхня колега, яка знала толк в розприділенні грошей на культуру… Цього разу були лише ті, хто вмів вести яскраві бесіди на різні теми, але найбільше дослухались до коментарів господаря дому. Він був тим велетом духу, який з легкістю покаже суть, не принижуючи нікого своїм авторитетом. 

До нього вабило і початківців, і вже маститих авторів. Всі знали, що видатись у «Літері» буде не лише престижно, а й корисно, і вигідно. А прийняти запрошення в його маєток – це немов виграти в лотерею, адже ті декілька годин перед ними поставав справжній філософ, гостинний та ввічливий, який не лише вислухає, а навіть підкаже, яким краще піти шляхом, як відповісти і коли промовчати. Поруч з ним можна будо легко обговорювати навіть власні проблеми. Бо вони вже не виглядали такими складними. 

ОЛЬГА ІЛЮК