13.

Людина боїться смерті, Господи! Вона боїться її відчути раптово і безповоротно. Як мій двоюрідний брат в автокатастрофі, яка відібрала життя за одну-єдину фатальну мить в невеличкий проміжок однієї секунди.

Людина боїться втрати себе.  

Але мене завжди дивувало інше питання! Господи, а людина хіба не боїться себе вічної? Хіба її не лякає, як це - бути вічною? Як це бути без тіла – її лякає, а усвідомлювати себе у вічному просторі буття – ні!

Якийсь парадокс! Тіло людині потрібне для утіх, для догоджання, для любові, для продовження роду, для будь-яких найрізноманітніших справ, які вона може виконати чи то з необхідності, чи просто для задоволення. А душа? Чому душа повинна підкорятися розуму, який веде її, куди вона не хоче? Чому на душу людина не зважає? А розум сприймає виключно, як засіб для дії, для підкорення своїй власній волі. Розум людський такий еластичний, так легко може адаптуватись, вдягати маски, грати на публіку, бути підкореним людській волі, і якщо та воля зла – то і вчинки людини будуть злими, і розум бути діяти так, щоб знайти можливість їх реалізувати, а якщо воля людини добра, то і розум її буде шукати можливості для здійснення добрих справ.

Що є воля людини, як не її душа? Хіба в тій волі людській не закладжена зернина Тебе, а в тій зернині – основа душі людської? По Твоїй подобі ми створені Тобою, і Твоїй волі повинні підкоряти свою, щоб «бути, як Отець наш небесний». Але обставини життя, умови, ситуації бувають такими різними, що людина забуває про це і діє на власний розсуд, по якійсь внутрішній підказці: зробити так, а не інакше. І лише день смерті практично неможливо передбачити. Хоч і тут бувають винятки.

Важче помирати молодим. Не тому, що боляче покидати цей світ. А тому що сумно залишати рідних. Сумно не встигнути.

Та не має людина вибору.

І от в момент її кінця її воля спиняється. Тоді вона опиняється по Твоїй волі за межами свого тіла і розуму. Зникає звична їй свідомість – і проявляється душа. Що встигла здобути душа? Чи молилась вона про спасіння? Чи йшла всім своїм життям до Тебе? Чи хоча б дивилась у напрямку побачити Тебе?

А якщо вона не вірила в Тебе, то що та душа спізнає? По вірі її буде їй, і вона Тебе не побачить, а побачить те, що без Твоєї Благодаті, без Твоєї присутності! Побачить себе у прірві власного невір’я, у безодні власних сумнівів, у тому вихорі безчасся, куди не доходить жоден промінчик Твоєї волі, Господи, адже вона в неї не вірила!

Ось цього повинна боятись людина – бачити себе там, де Тебе немає.

А всього іншого не варто боятись.

Тому я смерть приймаю, як належне, як необхідність, пов’язану з завершенням своєї ролі на землі, із завершенням своєї місії, із вичерпністю своїх пізнань. Але є одна найкрасивіша думка в цьому світі: Ти готовий людині відкривати таємниці Себе вічно, даруючи їй справжній політ висотами цього пізнання.

14.

Хвороби. Рак. Почути цей діагноз для багатьох – вирок. Інші борються, приймаючи процедури. Окремих виписують без лікування, з призначенням знеболюючих препаратів -наркотиків.

Лікарі обнадіюють, що є шанс, особливо на початкових стадіях. Ті, хто бачили, як лікувались їхні рідні, розповідають про погані умови приймання хіміотерапії в українських державних онко-центрах, важкий запах цих препаратів. Гнітюче враження, розпач, коли рецидив призводить до кінця.

Але є й інший бік медалі: Ти даєш, Господи, людині час подумати над усім, прийняти цю інформацію, розкаятись, відчути ТВОЮ волю, і відсікти свою. Змиритись - або жити залишок днів у глибокій скорботі і образі на усе й усіх…

Кожен по-різному сприймає цей болючий вирок.

Але незмінно одне: рак – хвороба, яка дається для роздумів. Мій тато від цієї важкої недуги помер, і я пригадую його печаль, втрату інтересу до життя, смуток і бажання ще трішки пожити!

Знаєш, це й справді важке випробування! Нещодавно Ти дав його одній людині, яка є доволі відомою в світі через свій талант. Я мала нагоду ще перед встановленням цього діагнозу поспілкуватись з нею в інтернеті, і дійшла висновку, що людям важко довго жити в славі і благополуччі, бо і це виснажує їхній емоційний стан, тому Ти їм даєш такий перепочинок. Натомість вони не приймають його вірно, а продовжують звичну для себе рутинну працю в обраній ними сфері, віддаючи талант людям, час – сім’ї, близьким… і знову не знаходять цей час для себе, для того, щоб почути свою душу: куди вона прямує? Що чекатиме її в кінці цього шляху? І для Тебе, бо сподіваються лише на результати лікування.

Я не знаю… Я – не він! Але мені так сумно бачити, як залишки життя він витрачає на славу! Хоч міг би ці хвилини присвятити молитві!

15.

Тема слави чи не найцікавіша в моєму сприйнятті! Мені подобається слава, яка залишилась після Сковороди, після Шевченка… Мені подобається саме така гармонійна слава, як відповідь на вибір людини-митця: йти за усіма чи обрати свій унікальний шлях, дозволити, щоб світ тебе спіймав, чи не дозволити! Підставити шию ярму влади чи навпаки виступити проти неї.

Ось це є слава! І на жаль, людина розраховується за неї найвищою ціною. 

Найсумніша участь, кажуть, спіткала Соломона. У православ’ї Соломон розцінюється як людина мудра і обдарована Богом. Але його надмірна любов до жінок, великий гарем вважається причиною його падіння у вірі до Бога, його непослуху перед Ним.

Маючи все, він втратив інтерес до Тебе істинного? Чого йому бракувало для спасіння? Кажуть, він не каявся ніколи ні в чому. Він йшов своїм шляхом так, як вважав за потрібне, по тій мудрості, яку Ти йому подарував. Чи було це й справді виправданням? Можливо…

Але чомусь за цю величну славу та цілковитий успіх у житті він розрахувався тим, що був Тобою відкинутий – так каже Святе писання. Ставши на шлях самовільного трактування Твоїх заповідей, він втратив повагу священнослужителів, і збудувавши храм Тобі, він забув, що здійснив це тільки по Твоїй волі, а не по своїй.

А я сприймаю лише ту славу, яку даруєш Ти. Мені імпонує лише слава тиха, скромна, чиста, справжня! Благодатна.

Ніякої іншої я ніколи не прагнула і ніякої іншої не визнавала.

Я зустрічала на своєму шляху багато людей, які надто пишались своїми досягненнями та визнаннями. Вони втрачали при цьому невинність своїх першопочаткових цілей (чи не це ж трапилось і з Соломоном?) та намірів. Тому єдине, що можу порадити: забудьте, що ви чимось відзначались перед іншими людьми, досягнувши поставленої перед собою мети, якщо хочете, щоб вас відзначив Господь! І там, і тут успіх не досягають!  

16.

Самотність – не порок, а необхідний атрибут для розвитку таланту, для пізнання власного шляху самовдосконалення. Самотність викристалізовує любов.

У РУКАХ БОЖИХ

Так меншає мене в цьому світі,

Що й тіні мої на мене не схожі…

У прозорості моїй рис не розпізнати ніяк…

І знову не чути ані вигуку,

Бо легшою за звук стала душа моя…

І більше не шукаю собі щастя у світі,

Бо з іншого вічне черпаю молитвами…

І так меншає і меншає мене,

Немов немовлятком стаю непомітно я!

Немов не я пронесла хрест Твій, Боже,

А Любов Твоя на руках сколихала мене!

З немовлятка душі – у зрілість,

Із зрілості – у прозорість,

Із прозорості – у Буття Твоє, Господи!

Дня Твого вічного вимолюю у житті оцім!

Кажуть, Всесвітній потоп – це Божі сльози над гріхами перших людей, що розмножились після падіння ангелів та вигнання Адама і Єви. Безліч гріхів – безліч сліз. Безліч болю Господа над криком людського падіння. Сон Ноя.

Але то був не сон.

Боже, а я ж бачила той потоп! Нехай уві сні, але бачила. Маленька така, на каруселі з вербових гілок, я літала над простором брудних вод Потопу і не відчувала ніде ні душі. Я могла б подумати, що мені сниться, ніби я той голуб, якого випускав Ной з ковчегу, щоб знайти місце суші, але я точно бачила себе звичайною людською дитинкою, яка не пригадує ні свого імені, ні часу, в якому народилась, ні кого-небудь взагалі, а бачить лише довкола себе Всесвітній потоп, над яким злітає вгору-вниз на вербових гілках дивної каруселі. Я намагалась когось знайти поглядом, але не знаходила, і тому продовжувала гойдатись на своїй дивній містичній гойдалці без часу і без сенсу. Що то було? Що за видіння? І чому я не плакала тоді?

Може тому, що достатньо було Твоїх сліз, які я бачила довкола себе.

Чи змінив мене той сон, Господи? Думаю, так. Я не раз згадувала його в моменти відчаю, і розуміла, що ніякий відчай не зрівняється з Твоїм через нашу нерозумність залишатись у власній волі гріхопадіння!

17.

«Хто ти? Ким ти став на землі? Як помер? Яке питання ти б хотів мені задати?»- чи не такими словами Ти міг би зустріти нас там, Господи?

… Але нерозкаяний грішник не може постати перед Лицем Божим, адже гріхи відразу тягнуть його у пекло. Навіщо ж тоді життя, якщо людина не може після нього поговорити зі Своїм Творцем? Не може розказати Йому про себе, не може подякувати чи навіть в чомусь виправдати себе? Тоді життя марне, якщо ми самі себе позбавляємо такої можливості!

Стільки людей на цій землі жили в своє задоволення і не сподівались, що пекло реальне, так само, як і зустріч з Богом! Їхні сумніви і атеїстичні самонавіювання дозволяли їм жити на власний розсуд. І цей власний розсуд призводив до цілковитої деградації душі, яка помирала в муках та байдужому спогляданні занурення у темне невідоме.

Цвинтар – це сад могил,

що проростає з наших душ,

повернутих з тимчасового життя

в вічне: для когось блаженне,

для когось – ні…

Як прожили в земних обителях?

Що сіяли за життя?

Те й пожали після смерті!