Востаннє вона його бачила, коли зайшла на хвильку до університету. Любов саме виходила з корпусу, коли він, призупинившись перед входом, несподівано схопився за серце. Він заплющив очі, і не помітив її.

Він любив казати: прийде час збирати каміння. Тої миті такий час настав, але вона цього не розпізнала. І не зробила нічого. Не підійшла, не привіталась, не запитала, чи може чимось допомогти. Анатолій Миколайович, не помічаючи нікого, раптом рушив далі, і залишив її позаду, вражену цією несподіваною зустріччю, тому що не звик очікувати будь-якої підтримки в своїй гордій самотності Людини з Великої Літери. 

Між ними трапилась лише одна миттєвість ніжності і вона так щиро берегла її в своїй пам’яті, неодноразово згадуючи, коли самотність раптово ставала буденною й сірою. Того дня вона нарешті наважилась подарувати йому свою картину. Вона намалювала його Соловейком, який тримає годівничку, а на ній – книга, де написано «СЛОВО»! Ця картина далась їй тяжко. Любов не навчалась малюванню в художній школі, хоч з дитинства любила творити свої пейзажі та обличчя. Вона чекала, поки він вийде з кабінету і підійшла до нього прямо в коридорі. Відразу простягнула йому роботу і просто промовила, що це для нього на згадку. Він подякував і дуже ніжно торкнувся її руки. Його благородний погляд спинився на її сумних очах.

Він здавався нижчим від неї ростом, хоч насправді вона завжди бачила його вищим, кращим, молодшим. Вона дивилась в душу, і йому це подобалось. Тоді вона провела його коридором до виходу з корпусу університету і до зупинки тролейбусу. Говорила про те, що хотіла б колись зняти гарне кіно про красиву людину, яка прожила незвичне життя, і він їй відповів, що все можливо, якщо в це вірити. Любов і досі не розуміла, чому вона говорила саме про кіно, а не про книги. Може тому, що найбільше в житті любила кіно і книги. А він навчив її любити класичну музику і мистецтво - як внутрішню сторону самого себе. І ще він навчив її любити руки. Вони були в нього неймовірно красиві. І в неї теж.

Він любив на заняттях розповідати про історії з життя видатних митців, які з великим пошануванням оспівували в своїй творчості витончену красу жіночих рук. Лише тоді вона нарешті розгледіла, що в неї такі ж витончені красиві пальці і такі ж музичні творчі руки, як і ті, що описані класиками у їхніх творах. Диваруки. Руки, що творять дива. Що ж, кожне диво заслуговує на свої руки, які його створять, і кожні красиві руки достойні власного дива!

Вона завжди любила згадувати його. Навіть тоді, коли зрозуміла, що таки вийде заміж за Кшиштофа, хоч зовсім його не любить.

Їй вже виповнилось 23, вона вже рік як завершила навчання, доросла й спрагнена любові, вона прагнула заміжжя. І тому з усією жагою дівочої цнотливості довірилась першому ліпшому поклику чоловічої спраги. То був саме Кшиштоф. Він запримітив в ній цей потяг і дозрілість. Вони встигли обмінятись телефонами в тролейбусі, перш ніж вона вийшла на своїй зупинці. А вже через годину після свого знайомства зустрілись знову. Він цілував її так само невміло і грубовато, як може цілувати чоловік-ровесник, який теж ще нічого не знає про привабливі нюанси сімейного життя, власне, як і про непривабливі теж. Може, саме це їй і подобалось? Вони були на рівних. Без будь-якого досвіду, просто два спраглих до любові тіла, які намагаються прилаштуватись один до одного. Вона б ніколи не взяла офіційного шлюбу, адже відчувала, що, врешті решт, надто вони різні з Кшиштофом, але батьки настояли і вона погодилась. Весілля було сумне, формальне, зігране для батьків, з усіма необхідними атрибутами вже через місяць після знайомства. А потім вони поїхали на море… і тоді стало зрозуміло, що цей шлюб протримається недовго.

Спершу він настояв на тому, щоб вона змінила роботу, але вакансій з її знаннями на той момент не було, або ж не влаштовували умови праці. Кшиштоф запропонував піти на роботу до свого знайомого приватного підприємця бухгалтером. Це й визначило її подальшу долю з ним. Маючи допитливий розум, і матір-бухгалтера, вона засвоїла специфіку роботи, і виконувала її вчасно, але помилки та робота з цифрами надто обтяжували, і потрібен був лише час, щоб сказати всій цій історії нарешті «стоп».

І тепер, коли стоп-кран таки зірвано – ейфорію від почуття свободи замінила жорстока реальність. Вона була загнаним звіром, але ніхто їй в цьому не завинив, крім неї самої. І тепер потрібно було зализувати рани цією бажаною свободою, щоб у важкій борні здобути собі право на справжнє щастя.