|
Одна тема не дає мені спокою. Тема безвідповідальності людини. Більшість людей вважає, що не тримає відповіді перед кимось і тим паче – перед собою. Тобто, рівень їхньої безвідповідальності за вчинок (поганий-хороший) і слова-думки межує з рівнем їхнього інтелектуального і насамперед - духовного розвитку, буквально, з рівнем їхнього усвідомлення й самоідентифікації, як в суспільстві, так і перед самим собою.
І що ми маємо? Більшість немов перебуває у власному сні подій і вражень, але загалом майже кожен стає жертвою обставин та відносин всередині родинного чи суспільного кола. Це і народження в той чи інший час, в тих чи інших умовах, та в тій чи іншій країні.
Кажуть, країну та батьків ми не обираємо.
А що ж ми тоді обираємо?
Пригадується мені одна неймовірно цікава телепередача про місто, в якому люди живуть не так, як усі ми звикли. Це місто знаходиться в Індії, у величезній мільярдній Індії. Кількість мешканців складає більше мільйона. В самому центрі – величезний храм КНИГИ. До нього сходяться як туристи, так і мешканці міста. Вони підходять до книги, вклоняються їй, і йдуть далі. Яким було моє здивування, коли я дізналась про те, що ця книга – причина їхнього абсолютно іншого життя. В цьому місті є постійно-діючий благодійний центр, де можуть поїсти всі бажаючі бідні люди, які або живуть в цьому місті, або подорожують, тобто, гості міста.
В передачі показували цей центр – довгі охайні столи, різноманітні кімнати, куди звозять продукти, готують їжу, миють посуд. Все стерильно, ошатно і майже як в хорошому Макдональці. Приходять сюди працювати звичайні громадяни у свій вихідний день: це і банкіри, і продавці, і чиновники, і підприємці, і студенти, і абсолютно всі, хто хоче допомогти бідним. Вони приділяють як мінімум 2-3 години свого життєвого часу для того, щоб забезпечити харчуванням тих, хто сам на себе не в змозі заробити. Зазвичай, це до 2 тисяч людей щодня. І як мінімум до 2 тисяч тих, хто працює в центрі. Весь цей потік людей в цілковитій гармонії благодійності і вдячності протікає в самому центрі величезного мільйонного міста. В якому люди поклоняються Книзі, що одного разу явилась просвітленому гуру і попросила розповісти про її зміст усім бажаючим з метою повідати їм про те, що може їх привести до гармонії і врятувати від помилок. І це єдине таке місто в Індії. І, напевно, в світі також.
Мені дуже цікаво, що ж таке написано в тій книзі, якщо люди, які знають про неї, вирішили організувати своє життя і життя своїх ближніх саме в таких спосіб?
Чому не людині чи Богу, чи нірвані, як стану Будди, поклоняються ці люди, а просто – книзі? І чому це єдине місто в світі, яке зуміло так дивно розприділити свої обов’язки один перед одним: більш успішні працюють і дають можливість вижити убогим?
Це нам, християнам, нічого не нагадує?
Що ж це за заповіді такі і що це за обіцянки такі висловлені в тій «чарівній» книзі?
Їм обіцяють рай на небі за організацію мудрого життя на землі, себто, за те, що вони роблять щодня добровільно, а точніше, не залишають убогих без їжі? Що обіцяє їм ця книга? Як вона їх мотивує чинити добрі справи?
На жаль, про це не йшлося так детально в передачі, сказано було лише, що ця книга навчає мудрості. Напевно, непогана книга, якщо її читачі і ті, хто їй віддають шану, підходячи до неї в храмі, потім йдуть в благодійний центр, і віддають частину свого життєвого часу для виживання своїх ближніх. Уявіть собі цей рівень самоорганізації і відповідальності перед ближнім! Ми повинні розуміти, що йдеться про мільярдну Індію, де бідність надто зашкалює, традиції вкрай міцні, хабарництво процвітає не менше, ніж в Україні, а люди «виховуються» здебільшого на добрих наївних фільмах, в яких справедливість завжди перемагає. Вони поклоняються безлічі богів, і живуть в своїх дивних химерних уявленнях про світ, трактуючи його кожен на свій лад.
Але от це питання про місто КНИГИ (я його так назову, бо, на жаль, не пригадаю зараз справжньої назви ні цього міста, ні самої передачі) не дає мені спокою.
Особливо коли я приходжу на дитячий майданчик в центрі Глибоки і бачу безліч битого шкла, пляшки в дерев’яному будиночку, такі маленькі «чікушки», які зазвичай купують любителі оковитої... це шкло де завгодно, розбите, місяцями ніким неприбране... весь цей огидний майданчик, і огидним його зробили всі ті люди, які приходили сюди, на цю «безхозну» (?) територію і жодного разу не замислились над тим, що тут бавляться їхні діти, що діти з самого раннього віку бачать довкола себе сміття, розбиті пляшки, пачки від сигарет, окурки, пакети, різноманітні пакетики від чіпсів, цукерок, горішків і т.п. Вони з самого малечку знають, що можна ось так легко викинути пакет тут же біля лавки, бо мама на це навіть не зверне увагу. Їй не огидно привести сюди дитину. Але їй в облом хоча б подзвонити в комунгосп і поскаржитись на те, що тут ціле літо ніхто сміття не прибирав, і навіть не заглядав в цей бік, ну і звичайно, їй і в голову не прийде взяти самій рукавички і зібрати це сміття, щоб не мозолило очі ні їй, ні її дитині.
Ще б пак, а раптом хтось побачить, подумає казна-що про неї, таку доглянуту, з нарощеними нігтями, з напудреним носиком і абсолютно-сліпими очима душі. І от такі діти в таких матерів виростають не для того, щоб потім проявити мінімальну повагу до порядку довкола себе, чи тим паче – милість до ближнього, а для того, щоб заробити собі на нарощені нігті, і так само привести власну дитину на захаращений, неприбраний, спаплюжений дитячий майданчик.
А натомість десь в бідній далекій Індії, бодай в одному її місті, є люди, які тримають цілковиту чистоту в своїх думках і вчинках, адже додумались і без християнських заповідей робити добро ближньому, не чекаючи обіцяної віддяки на небесах.
Може, все ж таки, справа у нашому мисленні, панове? Може, варто пам’ятати, що ми, християни, читаємо Біблію не для того, щоб усвідомити власний рівень нікчемної грішності і тут же грішити щодня й щохвилини навіть в елементарних речах, а для того, щоб все ж таки усвідомити власну відповідальність перед Богом і перед один одним? Перед собою – в першу чергу! Бо з себе починаються усі ці засліплені очі на такі очевидні речі, очевидні для нормального цивілізованого європейця, (якого виховали з малечку штрафами за неналежну поведінку в громадському місці), і благородного індійця, вихованого добрими порадами Книги мудрості... Що нам, цікаво, заважає бути такими, як вони?
Бо якщо ми й далі будемо настільки байдужими, як тепер, дорогі українці, і зокрема, дорогі глибочани, то нічогісінько у нас не вийде, стільки б ми не оббивали коліна, стоячи у наших печальних храмах. Бо найперший наш гріх у тому, що, відкриваючи Біблію, ми не дякуємо за надану нам мудрість Откровень, і тому ми не візьмемо пакет для того, щоб зібрати сміття на дитячому майданчику в центрі невеличкого селища. А дарма!
P.S.: до речі, не часто туди заходила, але коли стало надто боляче дивитись на цю людську глупоту (не знаю, як м’якше сказати), з радістю прибрала те, що змогла, власноруч. На жаль, шкло треба вимести нормальною міцною мітлою, і для цього неодмінно звернуся зі скаргою в ту інстанцію, яка мала б це зробити без зайвих нагадувань.
І все ж, з вірою оглядаюсь на один цікавий момент в нашій українській безвідповідальній дійсності: Майдан-2014 - той рівень самоорганізації, любові і поваги один одного, той рівень молитви і надії… І ті жертви людей Небесної Сотні! Може, заради них, і в їх пам’ять, колись і глибоцькі матері навчать своїх дітей не розкидуватись пляшками та пакетиками на власному дитячому майданчику?!
Це такий маленький приклад нашої байдужості, а насправді - з нього проростає все інше: ми попираємо таким чином і закони Божі, і власні закони, виписані у нашій Конституції України, і в самих наших душах робимо ті чорні діри, в які втягуються всі здобутки благородних порядних людей, котрих з кожним роком на цій землі стає все менше.
Один росіянин в Одесі минулого літа в бесіді зі своїми колегами сказав, дослівно, таке: "В Росии в наше время хороший человек не выживает и это очень плохая тенденция!" От ніби у воду глянув: і в Росії не виживають, і проти нас воюють, і ми самі собі такі успішні вороги, що далі вже просто - на краю прірви... І спасе лише місток правди та віри! Не бійтеся діяти чесно і відвойовувати для кожного з нас "стояння в істині". Думаю, в тій книзі йшлося саме про істину! Місто КНИГИ - місто ІСТИНИ! Нехай і ми таке збудуємо у храмах наших душ!
О.Ілюк
|
ОЛЬГА ІЛЮК
