ДИВАРУКИ  (УРИВОК з роману)

(ЧАСТИНА ІІ)

3.

Період непотрібності нікому. Сестрам вона не телефонувала і вони не телефонували теж. Племінники все розпитували, коли прийде їхня тіточка зі смачними пиріжками та симпатичними подарунками, але "цьоці” не хотілося нікуди йти, тітка вже не дитина, аби йти до когось плакатися чи тішитися. Тітка радо б чекала гостей до себе. І чомусь не сумувала, коли знала точно, що ніхто не прийде.

Цей день народження був для неї першим, який не набридав з настанням світанку, чи обіду, чи вечора. Вона сходила в гості до батьків, прийняла їхні привітання та скромні, але такі дорогі подарунки, зв’язаний мамою світло-сірий светр та змайстрована батьковими руками маленька дерев’яна скринька для прикрас. Батько подобався їй в такі миті. Було щось в ньому загадкове, коли він простягав скромний подарунок, зроблений власноруч. В нього теж були красиві руки і напевно цю витонченість вона успадкувала саме від нього. Як і колір очей: карий. В неї був темніший відтінок карих очей, ніж у батька – настільки темний, що зіниць було не розгледіти. Він любив її найбільше зі своїх дітей. Тому постійно розповідав їй щось цікаве зі свого минулого: про свою першу любов він говорив з нею ще коли їй було 14, але немов із дорослою, намагаючись пояснити їй вже тоді, настільки складні випробування чекають на кожне серце, народжене в цьому світі.

А коли вона вперше закохалась у парубка, який не зміг їй відповісти взаємністю, батько погладив її по голівці, і дуже тепло й ніжно промовив: любов – це щось таке, що іноді треба просто перетерпіти, вибач, за таке невлучне порівняння - перетерпіти, немов пронос. Її розсмішило це порівняння і вона повільно заспокоїлось під ласкавим поглядом рідного тата. Мабуть він правий: просто треба перетерпіти.

Так, як і він сам колись перетерпів безліч важких моментів у своєму житті. І виснажливе перше почуття, коли кохана дівчина, розуміючи безперспективність їхніх зустрічей, плакала йому вслід, а він все віддалявся і віддалявся… Він немов передчував свою майбутню драму життя і саме тому не захотів її впустити в нього повністю, щоб не він став причиною її страждань з ним, а хтось інший – тільки не він. Він занадто сильно її кохав, щоб бачити свою неспроможність зробити її щасливою.

Інтуїція, якою володів цей гуцульський хлопець, межувала з вищим даром пророцтва, який потім неодноразово збувався не лише по відношенню до його власного життя, а й по відношенню до часу, в якому він жив. Молодший син серед 7-и дітей, він був улюбленцем батька – людини вольової, мудрої і трагічно-парадоксальної. До нього могли приходити за порадою з довколишніх сіл, а наступного дня могли зі страхом спостерігати за тим, як він гамселить когось на весіллі. Цей буйний характер проявлявся не лише в соціумі, а у рідному домі, де частенько бували битими і дружина, і діти. Але після 50-и він несподівано почав хворіти на ноги і ось так з хворими ногами копав дорогу від свого дому до цвинтаря. Пройдуть довгі роки життя і вже на старості літ його внучка Любов Підлісна, яка стане відомою письменницею, зрозуміє, що ту дорогу дідусь копав не просто так – він показував шлях, яким треба йти від життя до смерті: крізь сльози і біль будувати свою спокуту - дорогу, якою тебе поведуть в останню путь! Дорогу – як душу, вибудовувати для зустрічі з Богом!

Наймолодший син Івана Підлісного Дмитрусь успадкував зовнішність і вишуканість того кращого, що було в ньому. Тому залишався, немов біла ворона, серед усіх семи дітей, завжди з книжечкою в руках, охайний і красивий, він ночі напроліт читав класиків світової літератури. Чи то тоді він так навчився аналізувати події, що в ньому проявився пророчий дар, чи то самі Карпатські гори нашіптували йому, коли він спав, історії з його майбутнього - але він передчував і знав дуже багато.

Її батько, з виразними витонченими і благородними рисами обличчя, відкритою і доброзичливою усмішкою, темними очима, що зводили своєю неприступністю з розуму не одну горянку чи міщанку (коли переїхав жити в місто), мав вроджену харизму людини, що обов’язково рано чи пізно зіштовхнеться зі справжньою бідою, щоб бути випробуваним і випаленим вогнем змін та душевних мук. Драматичне кохання було лише першою ластівкою, бо вже потім його нехороші передчуття щодо власного життя збулися: його таки забрали в Армію на ядерний таємний об’єкт до Уренгою, що в Росії – тодішньому Радянському Союзі. І вже тоді він так вирізнявся серед усіх солдат, що знайшовся той, який непомітно із заздрощів прагнув позбавити його життя, тому й пошкодив скафандр перед спуском в бункер.

Батько розповідав, як спускаючись, відчув, що його миттєво паралізувало і він почав падати, але позаду стояв інший солдат, який і врятував йому життя, блискавично витягнувши з бункеру. Якби того солдата не було – не було б і його самого. Отруйний газ гептил, яким заряджали ядерні бомби, обпік нервову систему. Півроку він лікувався в госпіталі – але наслідки цього отруєння відчував усе своє життя. Тіло могло паралізувати раптово, навіть під час ходьби. Він міг упасти посеред дороги, не рухаючись. І коли почав зустрічатись з її матір’ю, розповів їй про це, щоб вона знала, як повестися в такому випадку. Потрібно було його поставити в сидяче положення і чимось вколоти, якимось гострим предметом, щоб запрацювала нервова система. Адже при такій втраті контролю над власним тілом, він ніколи не втрачав свідомості і відчував все, що з ним відбувалось. Згодом навчився самостійно відновлювати себе – уявляв своєю думкою, що рухає мізинцем ноги чи руки, і це допомагало: він справді починав рухати пальцем і таким чином відновлювались рухливі функції тіла.

Любов не раз уявляла собі цей жахливий стан: ти йдеш – а тебе ніби щось підкошує, як колосок у жнива, і більше не можеш ступити й кроку, але все довкола продовжує жити, і ти це добре усвідомлюєш. Все живе, лиш не твоє тіло, яке дихає, хоч і паралізоване.

Він таки дослужив до кінця армійську службу, бо інакше в той час було неможливо, і  повернувся додому, жодним словом нікому не розповідаючи про те, що з ним сталося. Адже це була військова таємниця. Він порушив її лише перед власною дружиною, щоб не застати її зненацька в цій його біді.

Батько мав безліч історій для неї і всі вона слухала з захопленням, але сьогодні він був на диво сумним і немов відстороненим від усього. Останнім часом Любов часто бачила цей вираз на його обличчі: вираз людини, яка занурена в свої спогади та роздуми.

Їй не хотілось його тривожити і подякувавши за всі привітання, за смачний пиріг і батьківську любов, вона смиренно пішла далі, в своїй вже зрілій самотності шукати своє власне призначення. 

У церкві поставила свічки за здоров’я рідних, помолилась. Ввечері з колегами по роботі пішла в одну з кав’ярень, де відчуття непотрібності було цілком забуто. Все ж таки, це було веселе День народження, вільне!

Яскраво світило перед пасхальне сонце, стираючи болючі спогади про перші зимові успіхи та невдачі. Про посмішку, яку вона не забувала і про голос „я не маю права”. Так, це її велика перемога над умовностями та сумнівами. Так, тепер вона вільна. Чому ж усе залишається по-старому?  

Де він?