Я б хотіла знати й бути впевненою, що ми даємо собі звіт в тому, що ми чинимо перед лицем Божим. Мені б хотілося вірити, що ми розуміємо міру відповідальності перед Богом, що ми намагаємось бути чесними перед Ним. Я б хотіла, що ми всі бачили один в одному насамперед - ЛЮДИНУ, душа якої належить Богові, і тому ця душа вкрай важлива для Нього, Творця Всього Живого! Я б хотіла, що ми любили Бога так само, як і Він нас любить! Щоб кожен наш день був присвячений Йому, а не задоволенню своїх побажань…

Я б хотіла…

Але я розумію, що побажання мої – це просто те, чого немає зараз серед нас… Ми так не живемо… Ми живемо не так!

В моєму маленькому містечку, де здебільшого люди знають один одного, вітаються один з одним і проводять разом в останню путь, багато чого змінилось навіть за ці 5-10 років, що минули.

Виросли нові будівлі в центрі містечка, реставровані інші, повністю відновлений центр міста, відкрилось безліч магазинів… Зріс рівень життя… Вулицями гуляють щасливі мешканці, особливо матері з діточками, працівники бюджетних установ та приватних крамниць…

Здавалося б, успішне, гарне, щасливе місто…

Та чому не все так чудово, як хотілося б? Чому?

Бо якось, йдучи центром Глибоки, я побачила її – жінку років 45-50-и в неохайному збіднілому одязі з блукаючим поглядом і стривоженим та виснаженим обличчям. Вона вже другий рік як хворіє… Але за останній місяць її хвороба стала надто помітною. Колись успішна секретарка одного з відділу органів влади, тепер вона виглядає як ті, хто впали на самий низ суспільної драбини… Мене вже який день мучить це запитання: чому?

Що стало причиною її падіння і помутніння розуму? Просто перелом стегна не призводить людину до психічного зрушення – це зрозуміло! Тоді що?

Згадались мені плітки, які розповсюджували люди про неї, і в які я ніколи не вірила, бо не бачила в тому сенсу! 

А тепер я роздумую над тим, як легко люди в Глибоці готові спровокувати чуже падіння, обмовити людину, позаздрити їй, підставити ніжку…

Невже потім їм цікаво спостерігати за цим божевіллям падіння, яке вони ж таки і викликали своєю нікчемною поведінкою по відношенню до такої вразливої людини?

Невже їм подобається зловтішатись? Невже їхня совість спить, коли повз них проходить той, хто через людську байдужість та злорадність опинився в скрутному й важкому становищі?

За ці 5 років в Глибоці таким чином захворіло 5 жінок і двоє з них покінчило з собою, і 5 чоловіків, які живуть в своїй хворобі, уникаючи суспільного осуду й зневаги лише завдяки опіці рідних над ними!

Я роздумую над тим, чому ми ходимо повз цих людей і не бачимо СВОЄЇ власної провини перед ними? Бо… Бо не здатні визнати за собою гріха за те, що не поговорили з людиною вчасно, не порадили звернутись до лікаря- психотерапевта, а пройшли осторонь їхньої проблеми, їхньої біди, намагаючись звалити весь тягар на плечі близьких… Але якщо близьких немає? Якщо рідні не знають, як діяти і як допомогти? 

Що тоді? Сором’язливо відвести погляд і піти собі далі? Або навпаки спогорда глянути і піти собі далі, - мовляв, самі собі винні, захворіли, бо не змогли впоратись з проблемами.

Але вони б змогли! Якби було більше любові в нас один до одного! Якби не створювали людині труднощів на рівному місці, якби не заздрили і не плели інтриг!

Я вірю, що вона впорається, що вона зможе подолати цю хворобу, яка її непомітно настигнула, що вона повернеться до звичного способу життя… І її привітна усмішка буде такою ж ясною і щирою, як і колись! 

Я просто в це вірю…

Навіть знаючи, що цього може і не трапитись!

Бережіть люди не лише свій розум і нерви, але й розум і нерви своїх ближніх та чужих: не пліткуйте, не перемивайте кісточки, не плетіть інтриги, не злорадствуйте, а поспішайте один одному допомагати. 

Бо може настати момент, коли допомога потрібна буде ВАМ - і ВИ теж знайдете того, хто її Вам надасть…