Може, тому Господь і задумав цю війну в Україні, щоб побачити, скільки ж залишилось українців в цій державі? І якої вони якості тепер… Думаю, саме такий внутрішній підтекст цієї гібридної війни.
Війну розв’язала Росія, руками тих росіян, що були сюди заселені (переважно на Сході країни) в період з 1919 по 1980-ті рр. От вони і підняли вчасно голови, згадуючи, звідки вони родом, і що прагнуть таких же привілей для себе, «приезжих», та «дешевої ковбаси», які були в радянський період.
Важко повірити, що україномовний українець зі Сходу буде закликати Путіна з військом захищати його права від «київської хунти». (Хоча б тому, що україномовний українець на Сході останні 50 років – велика рідкість)! Але цілком логічно виглядає те, що російськомовний «українець», «поселенец», легко хаятиме всіх підряд, лиш би звернути на себе увагу та в мутній водичці спробувати рибку спіймати.
Так, ось ця наша прив’язаність до легких прибутків та «держава дасть» (чи «цар-батюшка мілостіво наградіт») – це від лукавого, це не українське, це нав’язане штучно з часів російської окупації України, починаючи ще з другої половини ХVII століття. І чому воно в нас прижилось – питання відкрите. Може, ми ласі до легкого життя?
А от чому так гарно розвинулось в період радянського тоталітаризму – не дивно, адже лише таке от пристосуванство і віталося в той час, а будь-який вид бунтарства проти системи та тодішньої ідеології каралися смертю.
Залякали українців?
Та ніби не зовсім, бо ж визвольна боротьба всі ці три століття тривала, по суті, безперервно, то вщухаючи на якийсь період, то відновлюючись з новою силою.
От і в цей період «безкровного отримання незалежності» ми бачимо новий виток проявлення себе українцями. Найбільший героїзм залишитись українцем тепер, в наш час, є в людей, які не зраджують Україні в Криму, на Сході, себто – на окупованих територіях.
Їх обмаль. Ми їх практично не знаємо, але відчуваємо, що вони там є. І тому йдемо і воюємо за те, щоб показати: вони не самотні. Тільки вони й розуміють, чому українські війська там, на передовій. Тільки вони й вірять у їх перемогу.
Очевидно, що їх обмаль! Скільки? З усієї кількості тих, хто не став біженцями, – відсотків мабуть 10-15, в кращому випадку, більше 20-и…
Решта тих, хто залишився, продовжують дивитись російське телебачення та «призывать путина».
Важко в таких умовах перемогти, незважаючи на всю підтримку решта частини України, на старання волонтерів, на турботу громадян і поки що не завжди зрозумілі, але нібито ще патріотичні дії влади (на слова влади українці вже навчились реагувати з певною долею іронії та виправданої недовіри!).
Серед цього всього впорядкованого хаосу воєнного протистояння з вічним ворогом – Росією, вирізняється така чітка і усвідомлена думка: скільки ж українців виживе, тобто, стільки нас взагалі є?
І якщо це питання, все ж, постало знову в 21 столітті, то що це означає? Невже воно буде розгорнуто по відношенню до всіх українців: і тих, які виїхали за кордон на заробітки, і тих, які емігрували назавжди, і тих, які себе українцями не вважають, живучи в Україні, і тих, які віддають свої життя за те, щоб вона була!
Невже війна розгорнута повноцінно і скоро її масштаби змушений буде побачити кожен із нас?
Скільки нас залишиться? Мусить же нас залишитись хоча б певна кількість, і десь же ми повинні бути, адже вся Україна не емігрує, не втече від самої себе, не стане біженцем…
Отже, єдиний висновок: ми приречені воювати до переможного кінця!
І нехай ті українці, які виборють собі перемогу, стануть і зерном, і надією нових поколінь.
Інакше Господь не зрозуміє, чому створивши таку могутню націю, Він не бачить її славних плодів.
Які ж наші плоди? Що можемо ми в цьому світі, де нас в економічному плані відносять до країн третього сорту, а нашу працю по кваліфікації ефективності називають сировинним придатком до тих країн, які продукують власний продукт, а ми лише являємось знаряддям для їх втілення? Невже ми настільки працьовита й довірлива нація, щоб так просто стати сировинним придатком для інших?
Невже в нас знову все настільки зле: і війна не дає можливості для реформ та розвитку країни, і грабіжники при владі кожен раз все з більшим апетитом дориваються до корита, і люди то зневірюються, то біжать на Майдани один одних рятувати і кулаки тим, що на верхах, демонструвати… І в духовному плані в церквах одні за мир моляться, а другі за того «патріарха», який призиває росіян вбивати українців!
І стільки питань назбиралось для усіх нас – критична маса проблем, які зазвичай виникають у вкрай складних ситуаціях: на межі між життям і смертю.
Так, уявити собі, що війна постукає в кожну хату українця – важко, але кожен українець повинен усвідомлювати, що це ВЖЕ трапилось… Що вже гуркотить довкола, і ніяке пристосуванство до умов вже не допоможе, ніякі підлабузництво, ніякі заклики до Європи, чи у проросійського населення – до Росії, не допоможуть!
Ми самі призвели до цієї критичності. Ми надто полюбили легкий успіх, коли за гроші можна купити все і рідну матір продати. Ми надто добре пам’ятаємо «смак дешевої ковбаси».
І тому тепер самому Богу болить за Україну! Що ж зробить українець на порозі смерті, яка наближається: розкається, візьме зброю до рук, піде захищати рідну землю чи далі буде хаяти рідну матір - неньку-Україну?
Мені сниться чорна земля в пухлинах,
як від вирв, що від градів, десь там, на Сході,
ця земля українська, в снігових перинах
скривавлені рани повсюди гоїть…
Мені сниться світанок, який не сходить
Бо наш схід відбирають, ламають сонце,
Але крила бійців горизонти латають сміло,
Щоб ми бачили світло в своїх віконцях!
Мені сняться дуже погані дороги,
По яких розбиваються наші солдати,
І долають пісні крізь воєнні пороги
І ми чуємо, як воїн рятує брата!
Мені сниться кінець, та не України,
А тих сил, що бажають їй стати мертвою,
Бо вони хоч і ранять безжально в спину -
Та країна моя не бажає нікому смерті!
Мені сниться… О Боже, нехай насниться
Як тоді, коли віра моя окріпла,
Немов Матінка ТВОЯ своїм омофором
Затуляє від кулі мене Своїм Світлом!
5 лютого 2015
Автор - Ольга Ілюк.
ОЛЬГА ІЛЮК
