26.

Завжди найважче писати про знедолених, Боже. Їх так багато і у них такі подібні й водночас такі різні історії… Але чомусь здебільшого подібні історії їхніх смертей.

Чому так? Чому?

Кажуть, він кричав, кликав на допомогу, але сусіди вкотре подумали про нього погано, вирішили, що там черговий п’яний дебош, і лише тоді, коли побачили дим з вікон квартири, кинулись рятувати, - та вже не було кого…

Його ховали в закритій труні, яка їхала самотньо центральною вулицею Глибоки. І подібного явища я за всі свої 36 років не бачила. Зазвичай, бодай хтось іде за труною, але колишня дружина не поспішала - я помітила її вже метрів через 300, вона йшла з якимось чоловіком, несучи траурний вінок в руках, і тільки завдяки цьому вінку можна було здогадатись, що вона має якесь відношення до труни, яка самотньо наближалась до воріт церкви.

Був прохолодний жовтневий день. Біля церкви стояло 4 чоловіків. Вже згодом я зрозуміла, що вони чекали саме на цю закриту труну яскравого фіолетового кольору.  

Я не знала, кого ховають. Я не знала, хоч здогад прорізав мене, і чомусь саме з образом того чоловічка, який ходив на милицях, в мене асоціювалась ось ця траурна самотня церемонія. Але я вирішила не думати про погане, і абсолютно не знаючи, кого ж ховають, лише зафіксувала в пам’яті цей одинокий жаль за світом.

Виявляється, я не помилилась. То й справді були його похорони. Глибоцька спільнота, до якої я теж належу, не мала ніякого відношення до цієї самотньої людини, котру ховали в такий дивний спосіб. Вона не приєдналась до цих поховань. Вона залишилась осторонь, немов демонструючи цю свою відстороненість від подібного типу людей. Хоч, безумовно, якби ховали «поважну» людину, наприклад, бізнесмена чи підприємця, чи посадовця, чи просто відому людину, то похорон був би великим і пафосним.

Того дня я не встигла нікого ні про що розпитати, і лише згодом, через два тижні, дізналась про деталі життя цієї людини, про те, як її звали, і хто ж це так збайдужіло ховав її, виконуючи свій опосередкований обов’язок...

У нього була дружина, але розлучились вони давно, а донька вже довгі роки живе в Італії, і саме вона й оплатила поховання свого батька. Він був сином багатих батьків, які надали йому вищу освіту, та, на жаль, не навчили застосовувати свої знання на практиці. Після смерті матері, він розпродав майно, щоб мати кошти на прожиття. Через сімейні негаразди запив, якимось чином втратив спроможність ходити (здається, через хворобу суглобів), тому пересувався лише на милицях.

Я шкодувала його, суто по-людськи. Іноді він просив декілька гривень «на кофе», і я давала, коли вони в мене були. Звали його Юрієм. Прізвище? Кажуть, ніби Гончаров. Але точно я цього не знаю.

Чи можна його назвати знедоленим? Я не знаю, він часто бував серед людей, а у зимові місяці навіть проживав у відділенні травматології в лікарні. Він просто був. І так прикро, що супроводжував своє життя систематичними випивками.  

Часто його бачили ще з однією знедоленою жіночкою, яка в 2010 році народила дівчинку, можливо від нього. Дитину забрали від матері через пияцтво. Та жіночка померла ще в листопаді 2011 році. Її звали Анжелою.

….

Мені сумно писати про людей, яких я знала, Господи! Стільки разів я спілкувалась з цією знедоленою мамочкою Анжелою, розповідаючи про віру, про спасіння, але вона не знаходила спасіння, вона не змогла… Просто не змогла…

І ми вже тепер ніколи не дізнаємось про долю тих чотирьох дітей, яких вона привела  в цей світ. Старша донька виїхала з Глибоки і більше не поверталась. Син залишився в інтернаті, а двох менших діточок всиновили люди.

Я б сказала, що всі вони, ось ці знедолені, помирають, немов Моцарт. Моцарта отруїли через заздрощі, його споювали через бажання «А ПОГОВАРІТЬ» - він же Моцарт!

А чому споювались ВОНИ, ці наші глибоцькі знедолені?

Хтось пиячив з них, хтось – ні.

Пригадую похорон сусіда, який теж ходив на милицях, і довгі роки прожив, праведно і чесно. Він захлинувся їжею і помер. Але всі ми, хто проживав по вулиці Буковинській в той час, після його похорон сказали одне: такого красивого обличчя в смерті ми ще не бачили! Він з-за життя ходив сумним і втомленим – аж раптом ледь помітна усмішка, чомусь рожевий колір обличчя замість блідого, і цілком молоде лице, в якому ми ледь впізнавали того Миколу, котрий щодня вітався, йдучи вулицею на своїх милицях.

Йому пощастило з сусідами, які організували все, і з родичами, які надали кошти на поховання. Йому пощастило, що та внутрішня любов, котру він мав до життя, таки перемогла смерть. Тому краса світилась з його мертвого обличчя, як доказ того, що після смерті нічого не закінчується…

…

… Моцарта ховала лише дружина і сусід. Але вони не поїхали на цвинтар, тому труна самотньо від’їхала від дзвіниці в бік цвинтаря, де його кинули в спільну з безхатьками могилу… Просто не було кому вказати, що його могила викопана трішки поодаль. Просто нікого не виявилось поруч, щоб сказати про це.

… Я завжди помічала всіх глибоцьких знедолених. Я віталась з ними і вітаюсь… І коли когось із них не стає, я все роздумую і роздумую, куди ж вони йдуть…

Як їм там?

На жаль, не всі з них звертаються протягом свого життя до Тебе за допомогою, Боже, – тому не всі й зустрінуть Тебе там, за межею…

Але я чомусь дуже сильно вірю, що вони десь в такому місці опиняються, де знаходять свою долю, де забувають про те, який складний життєвий шлях пройшли, де вони вже точно не самотні і через це просто щасливі…

Якщо вони там - значить вони утішені Тобою. Значить те найгірше: безслав’я, байдужість, ігнорування, біль, фізичні муки, і навіть страшна смерть – воно все залишилось позаду… В житті, яке більше ніколи не повернеться!

І Моцарт теж десь там. Чи чують вони його Реквієм?

Напевно…

Напевно, коли так самотньо йде по місту труна, тоді звучить справжній Реквієм Моцарта, невидимий, але насичено-могутній!

І ще я думаю, що та поезія одного з наших знедолених глибоцьких поетів, який теж прожив в спокусах пияцтвом та згорів у власному домі від недопалку, також супроводжує їх…

Отже, ця труна вже не самотня - вона лине серед образів знедолених поетів та геніальних композиторів і митців… Вона лине в той світ, де більше знедолення не існує…

«Прийдіть до Мене, всі струджені й знедолені – і Я утішу вас!» - казав Ти нам, Господи!

 Але Ти казав також, що ні пияки, ні блудники, ні крадії, ні вбивці Царства Божого не успадкують!

Та все ж таки, нема на цій землі людини, яка жила б – і не згрішила. Тож будь милостивий до знедолених, які випили і не встигли розкаятись, бо вони, мабуть, не знали, коли прийде час постати перед Тобою. Так само не знали, як і кожен з нас не знає тієї години.

Прости цих знедолених, за їхнє важке життя прости і за їхній незбагненний біль утрат, з яким вони не змогли впоратись і тому ускладнили життєвий шлях пороками, не зумівши їх подолати…  

І ось та самотність їхніх поховань нехай стане для них вінцем Твого прощення! 

О.Ілюк