ПРО СЕБЕ 

Напевно, це дивно не знати, що писати про себе. Маючи таку складну біографію, я не знаю, з чого почати. Може тому я й стала письменником, що в різних стилях легше побачити себе. В публістичному я вмію формулювати інформацію для широкого загалу. В епістолярному жанрі я відкрита і пишу доступно й зрозуміло. В художньому я нарешті отримую можливість показати те, що відчуваю, розкрити характери героїв, створити новий погляд на життя, вигадати ті події, які б мені хотілось мати, або ж описати ті події, які вже відбулись. Отже, все ж таки я асоціюю себе з літературою і називаю себе письменником, хоч в резюме я вказую себе, як автора книг, лише в розділі хоббі.

А свою професійну діяльність описую в списку, починаючи з навчання у Глибоцькому ліцеї. Дійсно, кожна людина починає свій життєвий шлях зі школи. Глибоцький ліцей я завершила зі срібною медаллю та успішним захистом своєї першої наукової праці «Поетика Галини Тарасюк» в Малій академії наук при Чернівецькому національному університеті (1996).

Подальші роки навчання в ЧНУ ім. Ю.Федьковича (1996-2001) відзначались для мене особливим періодом становленням мене, як особистості та поета. Як особистість я зрозуміла, що потребую духовного збагачення. Тому незважаючи на призове місце в обласному конкурсі краси «Буковинська царівна, 97», я відмовилась від кар’єри моделі та актриси і продовжила навчання на філологічному факультеті ЧНУ. Особливе враження на мене справили лекції викладача Анатолія Добрянського по програмі «Література та музика». Саме він познайомив мене, студентку, із записом пісні «Очі чорні» Дмитра Хворостовського», а також з іншими видатними класиками літератури та музики. Його благородність, скромність та вишуканість в розмові стали для мене дороговказом на все життя. А любов до високого мистецтва наповнила моє життя глибинним змістом.

Для Анатолія Миколайовича Добрянського творчість видатного баритона Дмитра Хворостовського була близькою та важливою. І як це не дивно, його любов до цього співака немов перейшла до мене в спадок! Бо подальше моє знайомство з цим генієм оперного мистецтва призвело мене також і до персонального знайомства з Д.Хворостовським у 2010-2011 роках. Наша дружба на відстані через посередництво соціальних мереж та доступу в таких серверах, як Скайп, дуже сильно вплинуло на мене, і тому в 2010 році я наважилась здійснити свою мрію дитинства та навчитись гри на піаніно. Мені це вдалось. Особливо приємною була зустріч з Дмитром Хворостовським у Львівському оперному театрі в 2011 році. Його автограф й досі зберігається у мене. А от книгою про нього, як про Маестро оперного співу, і окремими його записами пісень та арій на дисках, я поділилась з Чернівецькою муніципальною бібліотекою імені Анатолія Добрянського, у подяку за перше незабутнє знайомство з його співом завдяки лекції Анатолія Миколайовича.

Отже, сформували мене як особистість, люди високого польоту думки та душі! І хоч їх вже немає з нами, але світло їхніх життів дає шанс на щастя в самореалізації себе у ролі митця.

Безумовно, я дуже щаслива, що моя творчість все ж справила враження на читачів, і перша книга поезій «Шлях троянди», видана у 2010 році, і мій перший роман «Диваруки» (2015) активно обговорювались під час творчих зустрічей з учнівською та студентською молоддю в різних навчальних закладах Глибоцького району, міста Чернівців та Львова і Харкова.

Особливо запам’яталась зустріч із письменниками в рамках проекту «Під київськими каштанами» у Національній Спілці письменників в Києві у травні 2016 року.

Але в моєму житті творчість справді лише моє хоббі. Свій професійний шлях я розпочинала, як вчитель української мови та літератури. Згодом я перейшла в журналістику і з радістю працювала декілька років у різних періодичних виданнях в таких містах, як Глибока, Чернівці, Львів та Київ.

Мої статті різної тематики, (як репортера, як публіциста і навіть блогера) публікували в різних виданнях, в тому числі і на Східній Україні, в Києві, не лише в Західній Україні.

З дитинства мій батько Дмитро Ілюк, вихідець з Карпатських гір, юрист за фахом, навчав мене любити Україну всією душею і всім серцем. Навчав жити чесно і не піддаватись на спокуси "режимів", брехливої влади та цинічних людей. Він і справді прожив чесно і навіть не був піонером-комсомольцем чи членом Компартії. Тому власне й не зміг зробити кар’єри, хоч і не програв жодного юридичного провадження у своїй професійній практиці. Звісно, він і не зміг би прожити інакше, адже він зростав у такій же патріотичній чесній сім’ї Ілюків у Карпатських горах, де радянська влада відібрала все майно: коней, свійську худобу, фінансові ресурси, землі і залишила їхню багатодітну сім’ю Ілюків ні з чим.

Батько з дитинства спілкувався з провідниками національного опору, бандерівцями і його віра в незалежну Україну була такою сильною, що здавалось, ніби може змінити реальність в найдивніший спосіб.

Ця особлива трепетна любов до України спонукала мене спробувати себе в державному управлінні, заради того, щоб мати доступ до змін в країні, але навчання в Львівському інституті державного управління НАДУ при Президентові України (2005-2007) показало мені всю складність державотворчих процесів та послідовність комуністичного впливу на сучасне управлінське життя. Чого лише вартий вислів: «я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак», про який нам постійно нагадували з надією, що наше покоління післяпомаранчевої революції врешті решт змінить цю тенденцію!

Я успішно захистила магістерську роботу «Формування єдиної політичної нації в Україні», а в рамках навчального процесу стажувалась у Секретаріаті Кабінету Міністрів у 2006 році. Після того працювала у Службі у справах неповнолітніх Глибоцької РДА. Але згодом повернулась в журналістику та поїхала до Києва.

Моє життя найбільш цікаве саме несподіваними рішеннями і обставинами, які подолати було складно. Тому восени 2007 року я повернулась додому в Глибоку з метою допомогти батькам у вирішенні проблем. Моя любов до батьків немає меж. І це було зрозуміло. Адже берегти батьків та родину – це найважливіше завдання кожної людини!

Мій старший брат Степан – інвалід другої групи, страждав на психічну недугу з юнацького віку після перенесеного менінгіту в 15 років, але наслідки найбільше проявились в 23 роки, тому вся наша маленька сім’я: я, мама і тато намагалися допомогти йому в боротьбі з цим недугом.

Моя мама – Марія Ілюк, глибочанка за походженням, (внучка багатого купця, якого вбили на порозі власного дому румунські нацисти в перші роки Другої світової війни, і майно розграбували), навчалась в інтернаті на відмінно, навіть побувала в "Артеці".

Вона обрала фах бухгалтера та одружилась з моїм татом. Вже більше 43-х років вона незмінно працює в бухгалтерії Глибоцької райлікарні на керівних посадах. Її професіоналізм та добре ставлення до колективу, вміння навчити молоді кадри, допомогти у вирішенні будь-якого питання високо цінується в районі, де ми живемо. Але найдобріше серце в неї якраз по відношенню до дітей, тому її любов та турбота про сина стала для мене найкращим прикладом для наслідування в спілкуванні з людьми та з родиною.

Залишившись жити поруч з батьками, я вже не поверталась більше у велике місто і з жовтня 2007 року я живу в Глибоці. Я працювала два роки головним спеціалістом у партійній організації (з 2008-2010), потім з 2011-2013 спробувала себе у бухгалтерії райлікарні, ставши хорошою опорою для мами в той час.

Саме на ці роки припадає втрата мого батька від онко-захворювання в 2009 році, несподівана для мене важка травма голови (в побуті: банка впала на мою голову) та боротьба з її наслідками: у листопаді 2011 року я опинилась між життям і смертю у реанімаційному відділенні з діагнозом «після травматична енцифалопатія» і чудом вижила. До повного одужання треба було ще 4 роки.

Саме на ці роки припадає загострення хвороби брата, який в 2013 році дав згоду на проживання в спеціалізованому психо-неврологічному інтернаті у Кіцманському районі. Його стан здоров’я призвів до двох складних операцій на шлунку. Наразі його стан все ж залишається важким, але стабільним. Ми з мамою відвідуємо його кожен місяць і продовжуємо фінансову опіку над ним.

В ці ж роки життя я наважилась видати свої книги і відкритись перед людьми, як художній автор та поет. Я дуже вдячна всім своїм читачам за увагу! Вдячна за запрошення, за участь у цікавих проектах. І хоч я не завжди можу через стан здоров’я бути присутньою (наслідки травми призвели до погіршення імунітету та проблеми з хребтом), але я уважно слідкую за усіма мистецькими подіями в своєму рідному селищі і щиро люблю свій край за різномаїття талантів, красу та мудрість людей, їхню простоту і вишуканість!

Глибочани справді особливі! Багато з них так само мають складну долю і щодня долають чимало випробувань! Я щаслива, що Господь створив мене саме тут, в цьому мальовничому куточку Буковини! Я дуже люблю глибоцькі краєвиди, озера, ліси, парк, вулиці.

До речі, я народилась на світанку Воскресіння Христового, коли в церквах освячували паски. Я народилась після свого братика Миколки, я з двійнят, але в 4 місяці його не стало. Він помер несподівано від стрімкого перебігу хвороби - стафілококу легень, по дорозі в лікарню, прямо у тата на руках.

Але охрещення я прийняла вже в 16 років за день перед своїм 17-літтям. Я дуже хотіла бути частиною благої християнської віри і тому сама настояла на своєму охрещенні та здійснила його по волі Божій. Для мене християнство стало основною метою кожного мого дня життя.

Я люблю думати про Христа, відчувати кожне слово Закону Божого, описувати свої роздуми, втілювати в життя Його заповіді та показувати приклад відкритості перед Богом у чесності своїх приватних та публічних записів, роздумах і враженнях.

Вся моя філософія і кожен мій крок супроводжується моєю відкритою любов’ю до Ісуса Христа! І це мій основний месидж та основна ціль! Любити треба так, як полюбив нас Господь Ісус Христос! Зараз моя любов і моє щоденне життя супроводжується такими ж турботами про рідних, близьких мені людей, написанням нових книг, участю в соціальних мережах.

І звичайно вірою в те, що кожен із нас в цьому житті має знайти свій шлях до Бога та пройти його достойно!

Ось і вся біографія!

P.S.: іноді я мрію про більше розуміння себе, про те, щоб сприйняття мене було правильним... Але кожен новий рік життя показує мені, що найбільша цінність - це вміти правильно себе пояснити і просто бути щасливою, незважаючи ні на що...