Тут ви можете прочитати розділи про сорокову молитву, розкаяння, причастя та священство.

СОРОКОВА МОЛИТВА

Під «сороковою молитвою» розуміють ті молитви, які вичитуються священиком в храмі над матір’ю і немовлятком в 40-й день по народженню. По образу Господа нашого Ісуса Христа і Пресвятої Діви Марії, які в 40-й день прийшли до храму по Закону Мойсеєвому, - мати вперше після родів приходить з немовлям в храм для отримання очищувальної молитви, щоб Господь очистив її скверну душевну і тілесну, сподобив входу в св. храм, а потім – удостоїв і прийняття св. Таїн. Таке очищення потрібне тому, що мати передає дитині в народженні спадковий (первородний) гріх і всі гріховні немочі: «у гріху народила мене мати моя» (пс. 50, ст.7). 

Над немовлям же звершується обряд оцерковлення, тобто введення до церкви, або ж в общину віруючих християн. Як праведний Симеон прийняв в 40-й день в свої обійми Христа, так і священик бере на руки немовля, творить ним образ хреста і говорить три рази: «оцерковлюється раб Божий (або раба) в ім’я Отця, і Сина, і Св. Духа. Амінь…». В кінці читає молитву правед. Симеона: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по Слову Твоєму з миром»…

Хлопчик вводиться в алтар, а дівчинка підноситься до ікони Божої Матері.

 РОЗКАЯННЯ

Розкайтесь і віруйте в Євангеліє (Мф. 1, 15)

У таїнстві миропомазання хрещена людина отримує «печать», або «завдаток благодаті» (2 Кор. 1, 22), який він зобов’язаний зростити (2 Петр. 3, 18), щоб не бути немовлям по вірі, але зростаючи від сили до сили, стати «мужем досконалим» в благодаті і пізнанні Сина Божого (Еф. 4, 13). Таке зростання благодаті, по слову Господа Ісуса Христа, відбувається так само поступово, як поступово з гірчичного зерня проростає велике дерево, чи як закваска переробляє поступово все тісто (Лук. 13, 19). Крім поступовості для духовного зростання потрібна ще й боротьба з гріхом, адже єство наше, хоч і очищене в хрещенні, не полишає свободи вибору між добром і злом. Мир весь лежить у злі, і гріх насуває на нас відразу з усіх сторін (1 Іоан. 2, 16). Серце віруючого, як і весь рід людський, подібне на поле, на якому Господь Ісус Христос засіває зерня благодаті, а грішний світ і ворог-диявол – полову, тобто гріховні думки та діла (Мф. 13). Полова може заглушити сім’я благодаті, якщо, по-перше, віруючий не буде сам боротися з гріхом, не буде застосовувати зусиль у боротьбі з ним, адже «Царство Боже здобувається силою, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11, 12), і, по-друге, якщо віруючий не буде отримувати від Господа окрему благодатну силу для очищення гріхів і викорінення із серця полови. Ця особлива благодать, яка очищує гріхи, подається в таїнстві покаяння через священика, якому дана від Бога влада в’язати і розрішати гріхи (Мф. 18, 18).

Деякі люди розкаяння плутають зі сповіддю, але це помилково, так як сповідь завершує або ж відбувається наприкінці розкаяння. Справжнє покаяння складається з таких ступенів: 1. Усвідомлення своїх гріхів, - для цього потрібно пригадати свої гріхи, пізнати рівень їх тяжкості (пс. 50: ст. 5). 2. Жаль (розпука) та печаль через сподіяні гріхи (2 Кор. 7, 10), які призводять того, хто кається в страх і трепет перед правосуддям Божим: «багато сподіяних мною лютих, роздумуючи, окаянний, тріпочу перед Страшним Судним Днем»… 3. Рішучість запобігти гріху, боротися з ним, адже той, хто кається, ясно бачить, що гріх – його ворог, його мучитель, який тримає його в полоні; ось чому і співається перед Великим постом псалом про полон Іудейський (пс. 139). 4. Сповідь, або ж цілковите зізнання духовному отцю у всіх скоєних гріхах з вірою в милосердя Боже і надією на повне очищення висповіданих гріхів. «Якщо сповідуємо гріхи наші, то Він (Ісус Христос), будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від всякої неправди» (Іоан. 1, 9).

   Всі ці чотири рівня розкаяння вказані Господом Ісусом Христом в притчі про блудного сина (Лук. 15), який, по-перше, прийшов до тями (усвідомив, що грішний), пізнав свій збіднілий стан (ст.17), по-друге, засмутився (ст.18, 19), по-третє, проявив рішучість змінити свій тяжкий стан (ст. 20), і по-четверте, гріх свій висповідав своєму отцю (ст. 21). Тому неправильно чинять ті християни, які розкаяння зводять лише до сповіді, а сповідь свою до того, що духівник випитує у них про їхні гріхи. Ні, хто істинно кається і пройшов всі вище вказані рівні покаяння, у того серце сповнене почуттів розкаяння, а від надлишку цих сердечних почуттів глаголять їхні вуста. Така людина, подібно Св. Пророку Давиду, бачить завжди перед собою гріх свій (пс. 50), не духівник випитує у нього гріхи, але він сам перший розповідає про них; таку сповідь від грішника очікує сам Господь: «говори ти, що тобі виправдати себе» (Іс. 43, 25), «як беззаконня моє я знаю і гріх мій повсякчас переді мною» (пс. 37, ст. 19). Проте, ще гірше чинить той грішник, який, хоч і відкриває на сповіді свій тяжкий гріх, але не дає обіцянки з ним боротись, не проявляє рішучості залишити його. Така людина подібна тому непотрібному сину, який тяжко образив свого батька, адже говорить йому: «Отче, прости мене, але я хочу й надалі тебе засмучувати, як і раніше». Немає користі від такого розкаяння, а лиш одне погіршення свого стану, як немає користі й тій людині, яка говорить, що у неї за пазухою змія, а викинути її не має наміру. Вона не послаблює, а увінчує свій гріх. «Сугубо подвійний гріх» творить і та людина, яка на сповіді приховує або применшує свої гріхи: вона подібна хворому, який прийшовши в лікарню приховує від лікаря свої болячки; різниця тільки в тому, що від лікаря можна приховати хворобу, а от від Бога Всевидячого приховати свої гріхи ніякі не можна. Пізнай же свій гріх, його потворність, силу та джерело: звідки він? – Потрібно знати, що гріх народжується там, де закінчується стриманість, і починаються бажання або ж похіть (Іоан. 2, 16). Розкаяння ж повинно брати силу саме від стриманості й боротися з похіттю, як з початком гріха: поки пожежа лише починається, його не складно загасити, і поки на серці лише похіть – її не складно подавити утриманням.  Плоди розкаяння великі. Розкаяння очищує душу від гріхів, робить її чистою, як після хрещення, тому покаяння й називають «другим хрещенням», або «хрещенням слізним», символізуючи гіркий плач за гріхи (Мф. 26, 75).

За важкі гріхи священик накладає на того, хто кається, епітимію, або виправну покару для умиротворення занепокоєної совісті й скорішого подолання гріха, так, наприклад, на блудника накладається особливий піст, поклони і молитви, на жорсткосердного та скупого – справи милосердні і т.п. Іноді ж духівник заради епітимії важких грішників на деякий час відлучає від св. Причастя.

Хвороби тіла найрізноманітніші, і хвороби душі, тобто, гріхи, також бувають різноманітними. Гріхом Слово Боже називає будь-яке порушення Божого Закону (1 Іоан. 3,4), вільні і невільні. Але якщо гріхом назвати кожне відхилення від правди Божої, то вільне (свідоме) відхилення можна назвати беззаконням, а несвідоме – неміччю. Немочам піддається вся людська природа (Мф. 29, 41) і від них ніхто не вільний, навіть немовля, «навіть якщо єдиний день життя його»  (Іов, 14, 4). Про ці гріхи потрібно каятись загалом: грішний словом, ділом, помислом і т.п., адже немочі – це прищики на тілі, які з’являються непомітно, мимоволі, від того, що все тіло нездорове, а беззаконня – це рани духовні, які свідомо наносяться самому собі.

Рани бувають малі й великі (тяжкі гріхи), напр.: блюзнірство, вбивство, крадіжки, святотатство, розбещення, лінь, блуд, ненависть, клятвопорушення і т.д. Тяжкість цих великих ран – гріхів може лише поглиблюватись, якщо вони будуть повторюватись і увійдуть у звичку, інакше кажучи, перетворяться на пороки, пристрасті; такі, напр., обжерливість, блуд, сріблолюбство, туга, відчай, гординя і т.п. Отже, похіть – це іскра, гріх і беззаконня – це полум’я, а пристрасть або порок – це пожежа. Про всі подібні великі язви не можна, приховуючись, каятись взагалі: «у всьому ніби грішний», адже це є лукавство, слова лукавого. Потрібно точно і ясно сказати про свій гріх, показати відкрито духівнику свою рану. Тому що в кожної людини є свої хвороби, свої гріховні рани. З ними борись, поки не вилікуєш, хоч би й довелося боротися до гробу.  

Які ж наслідки істинного розкаяння? Їх два: перше, коли людина перестає чинити свій гріх, за словом Спасителя: «Іди й більше не гріши!» (Іоан. 8, 11), і друге, коли на противагу колишньому гріху той, хто розкаявся починає звершувати відповідні чесноти: замість обжерливості – піст, замість сріблолюбства – скромність у всьому, замість блуду – чистоту і т.п., інакше кажучи – творить плоди, достойні покаяння (Мф. 3,8).

Велика справа розкаяння! Воно грішному митарю і розбійнику дало виправдання, а без нього - і праведний фарисей засуджений (Лук. 18).

Перед сповіддю і після сповіді той, хто кається, творить земний поклін, потім цілує Хрест та Євангеліє, які зображують собою невидимо присутнього Господа, котрий приймає розкаяння і прощає гріхи через священика.

Особлива примітка: не можна приступати до сповіді, заздалегідь не примирившись зі своїм братом або кривдником, і не простивши йому від душі прогрішення, по слову Господа: «Якщо не будете прощати людям прогрішень їхніх, то Отець не простить вам ваших гріхів» (Мф. 6, 15). Тому, не примирившись, даремно будете каятись, сповідувати гріхи, молитися: не прийме Господь ні його сповіді, ні молитв, ні подвигів покаянних. І праведний Суд Господній! Так як такий грішник хоче, щоб Бог йому простив величезний борг (10 тис. талантів), а сам не хоче простити своєму боржнику і маленького боргу (Мф. 18, 24). Над таким грішником і духівник не має права прочитати розрішальної молитви, аж поки той, хто кається, не примириться з братом своїм. Тому-то на початку Великого посту, перед днями покаяння і встановлено Св. Церквою прощальну неділю. «Блаженні, чиї беззаконня прощені, і чиї гріхи покриті» (Рим. 4, 7). Для розкаяного блудного сина отець заколов тільця, влаштував трапезу, а для розкаяного грішника Бог Отець заклав Сина Свого улюбленого і установив Святу Трапезу-Причастя.

ПРИЧАСТЯ

Приміть, їжте, це є тіло моє;

пийте від неї всі, бо це є кров Моя Нового Завіту (Мф. 26, 26-28).

Таїнство розкаяння, зазвичай, відбувається перед Причастям. Подібно до того, як напередодні прийому гостей, дім прибирається і прикрашається, точно так само і перед прийняттям Св. Таїнства, очищується й прикрашається дім душі нашої через випробування совісті та розкаяння. В таїнстві Причастя під виглядом хліба і вина віруючий приймає істинне Тіло й істинну Кров Господа Ісуса Христа.

Той, хто достойно прийняв Св. Таїни, по-перше - таємничо поєднується з самим Господом Ісусом Христом, а по-друге - отримує обіцянку життя вічного (Іоан. 6, 50 - 56). Достойно же приймає Св. Тайни той, хто очищує свою душу розкаянням, і приступає до Св. Чаші «зі страхом Божим (глибоким смиренням) і вірою». Напевно, не варто й казати, що перед Св. Причастям людина повинна тримати строгий піст, утримуватись від їжі, ні краплі води не вживати, особливо звечора, а після опівночі не вживати ні крихти хліба, ні краплі води, не курити і взагалі проводити час в тиші, богомисленні та молитві. В церкві не потрібно поспішати, щоб швидше за інших отримати Причастя, але навпаки, пам’ятаючи слово Господа, потрібно займати останнє місце (Лук. 14, 10). Зробивши земний уклін після молитви «Вірую Господи і визнаю», - необхідно підходити до Св. Чаші, склавши руки на грудях своїх хрестом, і ні в якому разі не хреститись відразу після прийняття Св. Таїн, задля уникнення великого гріха, яке може трапитись відразу по прийнятті Св. Таїн, а саме –  необережно може бути перекинута Чаша. Щоб цього не трапилось, потрібно відійти в сторону, і вже тоді хреститись. Запивши «теплотою» Св. Причастя, необхідно вислухати подячні молитви, щоб отримати велику милість від Бога, і не опинитись перед Ним невдячними людьми (Лук. 17, 18). А це, на жаль, трапляється. Великими злочинцями (грішниками) являються ті люди, які приймають Св. Причастя з неочищеною душею, без відповідного підготування, без почуття благоговіння – лише для виконання формальності, або в силу звичаю: «спожили й пили не достойно, на суд собі, не роздумуючи про Тіло Господнє» (1 Кор. 11, 28). «Дуже важкій покарі (важчій, ніж тілесна смерть) піддається той, хто зневажає Сина Божого і не визнає за святиню Кров Завіту, якою освячений, і Духа Благодаті ображає» (Ев. 10, 29). Тих, хто не достойно причастився, вже в цьому житті Господь карає розслабленням тілесним та духовним та передчасною смертю (1 Кор. 11, 30). 

Давні християни причащались Св. Таїн кожної неділі, тому що проводили святе життя, богоугодне, і душа їх завжди була готова до Причастя Св. Таїн. Відносно ж сучасних християн, Церква пропонує і заповідає, щоб вони причащались чотири рази на рік, у всі чотири пости, - особливо ті, хто прагне благочестивого життя, і хто через свій похилий вік (старці) повинен готуватись до близької смерті. Усім же безумовно велить причащатись не менше одного разу на рік. У випадку важкої хвороби кожен християнин зобов’язаний негайно запросити священика для сповіді та причастя, щоб не померти без св. очищення від гріхів; адже така смерть є велике нещастя (Іоан. 8, 24). Бездумно чинять ті, хто бояться такого очищення, напоумлення, як ознаки близької кончини, і відкладають св. діло з дня на день. Вони забувають, що смерть в руках Божих і що св. Причастя ми приймаємо не тільки «для зцілення душі», але й «тіла», до того ж, люди, які сильно вірують, не раз отримують зцілення (одужують) після св. Причастя. Якщо ж Господу бажана швидка смерть, то напоумлені помирають зі спокійною душею та очищеною совістю, і заради чистоти їхньої душі Господь посилає до їх смертного одра св. Ангелів. (Лук. 16, 22).

Примітка: Напередодні причастя вислухай або ж сам прочитай вечірнє «правило перед Св. Причастям», а вранці – ранкове. Жінки під час «місячного циклу» не повинні приступати до Св. Причастя.

СВЯЩЕНСТВО

«Паси овець моїх» (Іоан. 21, 16)

В таїнстві священства Св. Дух через архієрейське покладання рук настановляє правильно вибрану особу  звершувати св. Таїнства і пасти стадо Христове (християн) (1 Кор. 4, 1; Діян. 20, 28). Ніхто не може сам прийняти на себе священство, але тільки той, хто призваний від Бога (Евр. 5, 4), адже Господь дає священикам Своїм таку владу – в’язати і розрішати гріхи, якої, по словах Іоана Златоуста, не дав навіть на небесах святим Ангелам і Архангелам (Іоан. 20, 22).

Благодать священства прийняли від Бога спочатку св. Апостоли, а вони, в свою чергу, передали цю благодать єпископам через рукопокладання (1 Тим. 4, 14; 3 Тим. 1, 60, єпископи ж із роду в рід передають спадково цю благодать достойним, і так буде продовжуватись «до кінця світу» (Мф. 28, 19-20 для того, щоб стадо Христове не залишилось без пастирів, керівництва і спасіння (Еф. 4, 11. 12).  Всіх ступенів священства три: єпископ (архієрей), священик (ієрей) і диякон. Священик у монастирі називається – ієромонахом, а диякон – ієродияконом. Різниця між ступенями така: диякон св. Таїнств не звершує, а тільки прислуговує при звершенні Таїнств і треб; священик звершує всі таїнства, крім священства, але нічого не творить без волі єпископа; єпископ звершує всі таїнства і рукопокладає священиків, він має повноту влади апостольської і втілює в собі образ Нареченого Церкви – Господа Ісуса Христа. Єпископи по своєму положенню діляться на: вікаріїв, правлячих архієреїв, архієпископів, митрополитів і патріархів, але ступінь священства у них однакова.

Священики діляться на благочинних, протоієреїв, ігуменів, архімандритів і протопресвітерів, але ступінь священства у них однакова, як і ступінь – у дияконів, протодияконів та архідияконів.

При зустрічі зі священиком, знайомим чи незнайомим, християнин повинен поклонитися йому, як духовному отцю і таким чином віддати йому належну честь (1 Тим. 5, 17), або ж підійти під благословення в ім’я Господнє. На жаль, є в наш час і такі християни, які насміхаються над священиками, вважають зустріч з ними, як таку, що віщує біду, зі злорадством обговорюють помічені в них недоліки; ці нікчемні люди ганьблять своє звання християнина, уподібнюються язичникам, забуваючи, що священик – це помазаник Божий, який носить в собі джерело благодаті й милості Божої. Тому то благорозумний християнин не сторониться священиків, а навпаки – іде на зустріч. Ті, хто ображають обранців Божих, ображають разом з ним і Самого Господа Бога, Який охороняє їх честь і гідність, кажучи: «Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто зневажає вас – той мене зневажає, а хто зневажає мене, той зневажає Того, Хто послав Мене (Лук. 10, 16)», отже, і той, хто відвертає своє лице від священика і наносить образу – зневажає і Господа Ісуса Христа. Адже такий самий і закон світу: хто посла образить – той самого Царя образить або того, хто послав його. Тому Господь ще у Старому Завіті сказав: «Не доторкайся до помазаників Моїх і пророкам Моїм не чини зла» (1 Пар. 16, 22).